Читати книгу - "Святослав"

Більше як сорок днів пливли лодії княгині Ольги й купців спочатку Дніпром, далі понад берегами Руського моря до гирла Дунаю, пізніше ж, щоб скоротити шлях, одірвались від суходолу і рушили безбрежними морськими просторами, прямуючи на південний захід.

Більше як сорок днів пливли лодії княгині Ольги… прямуючи на південний захід.

Увесь час їм щастило – на морі стояли тихі дні, паркі ночі, на обрії не видно було ні хмаринки, керманичам нічого було боятись, що налетить буря і закине їх десь у Іраклій або в Сіноп. Проте ця тиша набагато утруднила їм шлях – доводилось посуватись вперед на веслах, вої гребли день і ніч, у кров побили руки.

Час від часу у морі наздоганяли вони й зустрічали всілякі судна. Це були грецькі хеландії, кораблі херсонітів, гостроносі кубари з Абхазії, Арменіану, Пафлогонії, Халдеї. Одні з них пливли, як і вони, до Константинополя, інші повертались з столиці Візантії.

Недалеко ж від Босфору вони зустріли не зовсім звичайні судна. Це були грецькі кораблі, що могли йти під вітрилами й на веслах, дуже великі – на вісімдесят весел кожен, – обшиті високими насадами з боків, із закованими в броню воями. Кораблі ці – а їх було більше десяти – пройшли уранці недалеко від руських лодій і поволі зникли в просторах моря. Але надвечір вони з’явились знову і вже йшли позаду півколом, ніби оточували руські лодії, – цілий день, ніч, ще один день.

– Це військові кораблі ромеїв; оті великі – дромони, менші – скедії, – сказали бувалі вої. – Але чого вони з’явились тут і ніби женуться за нами?

На це питання ніхто відповісти не міг. Тільки вої на лодіях гребли дужче й дужче, часто змінюючись.

І от на далекому небосхилі з’явилась земля. Спочатку дехто не повірив. Були такі, що дерлись навіть на щогли, намагаючись розгадати, що то за синя рисочка проступила далеко попереду серед сліпучого блиску сонця. Але сумніву не залишалось – там, на заході, виходила з моря і чимдалі збільшувалась, стіною вставала земля.

Це був Босфор – мета їхніх багатоденних мандрів: глибока, заповнена водою ущелина між Руським і Мармуровим морями, рівний, спокійний уже тепер шлях до Константинополя.

Грецькі дромони й скедії, що переслідували їх в останні дні, залишились далеко в морі. Але на зміну їм з’явились нові кораблі ромеїв. І скільки не пливли лодії між двома високими берегами Босфору, скрізь у затоках під скелями стояли інші кубари й скедії. Схоже було, що вони готові першої-ліпшої години підняти якорі й накинутись на лодії русів. Але ж ті тихо, спокійно просувались між берегами.

– Стережуть ромеї Босфор, – говорили на лодіях, – бояться за Константинополь. А, видно, над усе в світі бояться руського духу.

– Крий боже, – озвався на лодії інший голос, – зустрітись з ними малим числом. Та ще далеко в морі…

– А що? Нападають?

– Ще й як! У гречина совісті немає – на торзі радий з тебе шкуру зняти, у морі сам на сам зустріне – забере все добро й душу. Скільки тут на дні лежить наших лодій, а скільки людей поховано без могили й тризни!

Княгиня Ольга чула ці розмови й уявляла, як колись чоловік її, князь Ігор, плив із дружиною своєю на лодіях Босфором, поспішаючи до Константинополя. Нелегко було це зробити: не тільки лодії, а й чайці важко пролетіти між цими похмурими скелястими берегами, і на кожному кроці тоді можна було ждати опору, зради…

Тепер лодії княгині Ольги минули останні вузькі ворота Босфору, плили після цього ще одну ніч, а на світанні нового дня їхнім очам відкрилась така велична, чудова, неповторна картина, що люди не могли сидіти на своїх лавах – встали, а гребці випустили з рук держаки весел.

Перед ними, скільки не кинь оком, лежало безконечне тепле, ніжно-голубе, майже зелене Мармурове море, над яким то тут, то там, відбиваючись у плесі, пливли легкі білі хмаринки; народжувались і зникали, схожі на лебедів з крутими довгими шиями, хвилі; над ними літали і квилили, кидались, як блискавиці, білокрилі чайки.

Праворуч же, край неба, але, як здавалось, зовсім близько, височів, круто обриваючись над морем, великий півострів, чітко проступали зелені ліси, сірі стіни. Далі вглиб на багатьох горах сяяли золоті бані