Читати книгу - "Енна. Дорога до себе"

власноруч устромляє їх, усі вісімнадцять, у торт, — по колу, з однаковою відстанню одна від одної, по черзі підпалює запальничкою. Виявляється, справді готувався — і свічки, і запальничка, хоч він і не палить. Вечеряємо біля свічкового кола. А потім я починаю задмухувати полум’я. Свічки добре розгорілися — не піддаються, не хочуть гаснути. Я так стараюся, аж обличчя червоніє, нахиляюся до самого торта і носом — прямісінько у кремову квітку. Регочемо, як діти. Тягнуся за серветкою, але Роман перехоплює мою руку, перехиляється через столик і збирає губами крем із мого носа. За сусіднім столиком вибухають оплески:

— Гірко! Гірко! Гірко!!!

Ми, наполохані і трохи присоромлені, відсахуємося одне від одного, падаємо на стільці пообіч столу. Але наполегливе «гірко» не стихає, і ми нарешті здаємося — підводимося, наближаємося одне до одного і цілуємося. Мені ще ніколи не було так солодко.

Пазл двадцятий Листи

Що день — то лист. Перечитую кожен по кілька разів — спочатку у Швабранії, куди Роман їх адресує, а потім удома, куди приношу в кишені. Тримаю в кишені, а не в сумочці, бо так листи ближче до мене. Читаю перед сном і після сну, рано-вранці, — як вечірню та вранішню молитви. Яка це радість — Романові листи! Яке це щастя! Як би я без них жила?

Сьогоднішній — найкоротший з усіх.

«Привіт, кохана!

Вітаю тебе з успішним «перестрибом» на другий курс. Не сумнівався, що сесію складеш на відмінно. Ти ж у мене не тільки красуня, але й розумниця. І за що мені, бовдурові, таке щастя! Сподіваюся, ти не передумаєш щодо переводу до Києва — мій шеф готовий підставити плече, він добре знає проректора університету, а той дуже прихильний до обдарованих спудеїв. Не бійся, Ірисочко, нічого: ти вже доросла і маєш право на свій вибір. Таке право є в кожної людини. Тато твій трохи посердиться і перестане — він мусить тебе зрозуміти, ти ж у нього єдина донька, він просто не може тебе не любити.

Дай знати, коли приїдеш, — зустріну на вокзалі. Уже починаю рахувати хвилини до зустрічі. Не забудь: у кожній годині їх шістдесят, у добі — тисяча чотириста сорок. Не змушуй мене перемножувати це число на нескінченну кількість днів — ти ж знаєш, що я з математикою також не надто дружив. Можеш уявити, яким був би цей світ, якби в ньому жили тільки математики, хіміки і фармацевти? Отож бо! Вище носа і більше впевненості!

Пишу на коліні, бо мене вже підганяють у хвіст і гриву — вирушаємо редакційною машиною у відрядження, а я ще хочу заскочити на пошту і вкинути лист. Цілую і чекаю!

Роман.

PS.: Цілую ще тисячу разів!

PS. PS.: І ще тисячу тисяч разів!!!»

Я також цілую Романа — прямо в губи. А тоді кладу фото на тумбочку, а лист — у шухляду, де вже зібрався чималий стос Романових послань.

— Добраніч, коханий! Добраніч, моє сонечко!

Вранці ще до того, як розплющити очі, за звичкою простягаю руку до тумбочки — найперше маю побачити Романа і поцілувати його, тоді й день буде вдалим. Але пальці ковзають полірованою поверхнею, так ні за що й не зачепившись. Цього не може бути! Мабуть, світлина впала на підлогу. Зіскакую з ліжка, зазираю під тумбочку, за тумбочку, під крісло, під шафу, повзаю на колінах по кімнаті, навіть під килимок заглядаю — нічого! А може, я поклала фото разом із листом? Відчиняю шухляду — ні фото, ні жодного листа. Жодного! Жоднісінького!!! Ніби там ніколи й не було цілої пачки конвертів, складених за хронологією. Хапаю ротом повітря, а його ніби хтось поспіхом викачує з кімнати. Гидкі кусючі мурашки повзають по шкірі. Сиджу і не можу поворухнутися, ніби мене правець ударив.

У двері стукає тато.

— Ірино, ти вже прокинулася? Пора вставати, дорогенька! Сніданок на столі. Чуєш, серденько?

Тато ніколи не називає мене «серденьком» просто так. І з якого дива він узявся за приготування сніданку? Він, який навіть яйце зварити не вміє. Та й давно вже ми з ним не снідали разом — виходимо з дому в різний час і їмо порізно.

Спускаюся в бібліотеку, зачиняюся у ванній, стаю під холодний душ, але зразу ж перемикаю на гарячий — тілом і без того холодні дрижаки прокочуються, спазми в судинах, мене починає трусити. Тато стукає у двері:

— Не запливай далеко! Час виходити з води!

Теж мені жартун. Відколи це?