Читати книгу - "Маленький Бізон"

Потім він змайстрував з гілок санки, поклав на них труп жінки, кошик з дитиною почепив собі на спину і бігцем рушив назад, до табору. Спершу він ще пошукав у гайку, але другої жінки так і не знайшов. Десь опівдні він ще раз напоїв дитину заячою кров'ю, бо спійманого в сильце зайця ніс живим у торбині. Тільки ввечері після довгого важкого переходу мисливець дістався нарешті мети, прийшов у свій табір з живим і здоровим немовлям.

Віддаючи хлоп'ятко своїй жінці, він радісно сказав:

— Ось наше дитя. Тепер з нашого намету зникне смуток. Будемо жити щасливо.

Ще тієї ночі найстарші воїни зібралися в наметі Орлиного Пера й біля веселого вогнища уважно слухали розповідь про його пригоду. Вони схвалили намір усиновити дитя. Всі любили й шанували Орлине Перо і тепер поділяли з ним радість.

— Це добра новина! — мовив вождь Крокуюча Душа. — Але ти помітив щось на трупі жінки, яка без сумніву була матір'ю хлоп'ятка?

— Я не придивлявся до неї, — відповів Орлине Перо.

— Ось придивись. З її мокасинів та намиста видко, що вона належала до племені ворон, а саме до клану окотоків, наших найлютіших ворогів.

— Гаук! — здивовано вигукнули присутні.

Орлине Перо був дуже вражений, але від свого наміру не відмовився:

— Що б не було, я дитя не покину!

— Ніхто цього від тебе й не вимагає! — сказав вождь. — Навпаки, ми всі радіємо! Мушу тільки сказати, що це вперше наше плем'я зустрілося з воронами-окотоками на полі дружби, а не на полі бою.

— Як дивно, як дивно! — залунали голоси в наметі.

— Справді дивовижна й знаменна подія! — обізвався чаклун Кінаси. — Ідуть нові часи в наші прерії й гори.

Раптом до нас долинуло з узгір'я протягле вовче виття. В наметі залягла тиша.

— Вовк! — вигукнув Орлине Перо. — Це він, той самий вовк! Той, який показав мені дорогу до дитини!

— Що там, не вірю я в такі чудеса! — буркнув Гучний Грім, який усе вимірював розумом.

Орлине Перо підняв руки над вогнищем і врочисто промовив:

— Ніколи тепер не вбиватиму вовків! Вовки — це мої брати!

Потім він схилився над дитиною і назвав її Братом Вовка.

Брат Вовка зріс і став мужньою людиною. Все життя своє він віддав благородній праці — встановленню миру між індійськими племенами. Але перше ніж іти на цю широку дорогу, ще немовлям, він зробив прекрасну справу: зміцнив подружнє життя і приніс тепло й світло в намет Орлиного Пера.

Чому мене, Маленького Бізона, ця пригода Орлиного Пера особливо схвилювала і зворушила? Коли Брат Вовка виріс, він став моїм найщирішим другом, і ця дружба тривала міцно й непорушно довгі роки.

Яка дивна доля: ворони-окотоки вбили друга мого дитинства — Кошлате Орлятко, але потім з їхнього роду прийшов до мене Брат Вовка.

Зима ішла швидко. Не йшла — бігла від нас. З заходу чимраз частіше мчали вітри; під їх теплим подихом танули, щулились сніги. Гірські схили перші скидали з себе білі укривала. Ми також скидали нашу теплу зимову одіж. Там, де під сонцем з'являлася сіра земля, відразу ж тяглася на поверхню свіжа трава. Ми завжди вітали з радістю її весняний усміх, але цієї зими радість була особлива.

Ми завчасу згорнули наш табір і рушили на північний захід. Без особливих зусиль переправлялись через великі ріки — одну з них називали рікою Колумбія, іншу — рікою Фразера. Отак ми хутко заглиблювалися в країну, яку білі називали Британською Колумбією. Схід сонця заставав нас вже в дорозі, і лише смерком ми ставили намети на ніч.

— Чому ми так поспішаємо? — запитували ми в батьків, але вони, заклопотані своїми справами, не мали часу відповісти.

В цей період про нас, молодь, частіше клопоталися старі воїни, наші звичайні вихователі, як це й належало за давнім звичаєм.

— Хочете знати, чому ми так поспішаємо? — питали вони. — Гляньте на ці трави! Бачите їх?

— Бачимо.

— Вони хутко ростуть, правда?

— Дуже хутко.

— А знаєте, навіщо ми ідемо в цей далекий похід?

Це було дуже кумедне запитання, але ми чемно відповідали на нього:

— Щоб наловити диких мустангів.

— Правильно. Отож напровесні саме час їх ловити. Коні зараз найслабші й не такі сторожкі. А знаєте, чому?

Ми не знали.