Читати книгу - "Сім стихій"

Ольмін нахилився над джерелом. Його каштанова чуприна впала на лоба, одне пасемко попало у воду, він пив і ніби милувався водою. Його очі здавалися втомленими, він був простий і зрозумілий. Зовсім не такий, як на фото.

Він відірвався від води, сказав:

— Без еля краще. Дійдемо. Три кілометри — пусте. Знову нахилився над струмком, розстебнув комір, умився. Вона помітила, які точні, ощадливі його рухи, жодної краплі води не попало на сорочку. І було приємно дивитися, як цей зморений чоловік умивався.

Він підвівся. Вона присіла над заглибленням і доторкнулася до води кінчиками пальців.

— Холоднюща! — сказав Ольмін весело.

— Так люблю воду!.. — поволі мовила Стеклова.

— Давно тут?

— Недавно. Року немає.

— Ви що ж, думали, що я заблуджуся?

— Ні, — спокійно сказала Стеклова. — Просто захотіла вас зустріти.

Їй здалося, що він зніяковів. Це не пов’язувалося з його виглядом, з тим, що вона знала про нього з розповідей.

…Падина зустріла їх колючими заростями аралії. Ірина пошкодувала, що вони пішли навпростець: ліворуч пролягала дорога, і по ній можна було дійти до місця, здолавши якихось два зайвих кілометри. Її налякали птахи, що випурхнули з-під ніг. У них було темно-червоне пір’я на крилах, і злетіли вони так шумно, що вона не розчула Ольміна.

— Фазани! — сказав він. — Злякалися? Вона кивнула.

Зарості несподівано скінчилися. Попереду була стежка, далі виднілася широка дорога для туристів. Ольмін зупинився. Прозора вечірня блакить викликала настрій, збагнути якого ще й сам не міг. Подумав: таку ж мить, таке ж прояснення в душі вже мав. І дуже близьким стало раптом небо і вогні в долині. А як дихалося! Вбирав у груди повітря — і його «я» ніби розчинилось у цьому просторі, що нараз втратив свою відмежованість.

І хоча за хвилю піднесення минулося, проте в пам’яті лишилося назавжди. «Неймовірно все це», — подумав він.

Схоже, що супутниця його нічого не помітила. «Що ж це таке? — подумав Ольмін. — В чому тут секрет?.. Може, в мені самому? Навіщо все-таки вона мене зустрічала?..» Він був певен, що добереться до Сонцеграда сам. Обов’язково пішки. Йому подобалося бродити по сопках, по лісах, по тайзі, і не тому, що звик. Тільки так ось приходили дуже рідкісні хвилини прозорості, незвичайної ясності.

Коли було минулого разу? — пригадував він. — Ага, ось коли — років три тому, коли він тиждень жив у товариша, за містом… Далеко звідси. Там були пагорби, і духмяне сіно, і темне небо. Спалахи блискавиць у кінці липня… Вперше в своєму житті бачив ці спалахи. А вночі, пізно, коли спати не хотілося, він вийшов на ґанок, побачив високе, якось особливо розпросторене небо, вловив невимовно п’янкі пахощі трав і свіжого сіна — і хвилина настала.

У Сонцеграді було видно, наче вдень. Центральний тротуар збігав по головній вулиці до моря. А пляж освітлений червонуватим промінням штучного сонця: там ще засмагали, сміялися, біля скель палахкотіли багаття, вдалині бовваніли яхти, серфери, човни. Катери й морські елі перетинали місячну доріжку, яка ніби продовжувала головну вулицю. Ольмін і Стеклова стали на тротуар і незчулись, як потрапили на пляж — стрічка винесла їх просто на берег. Тут Ольміна хтось упізнав. Потім до них підійшли ще п’ятеро. Ольмін побачив знайомі обличчя. Його посадили біля багаття, а Ірина, яку ніхто не помітив, стала за його спиною. Минуло хвилин з п’ять, і він схаменувся, згадав про неї. Вона вже прямувала до рухомого тротуару. Ольмін перепинив її, повернув, сказав:

— Давайте знайомитися по-справжньому!

Вона засміялася. Пішли купатися, одразу чоловік двадцять. Вода була прохолодна, чиста, м’яка. Розпливлися по бухті, пірнали; потім довго грілися біля багаття. Додому не хотілося. Там було нудно, незатишно.

В Ірини виявився при собі тороїн — річ рідкісна, дивовижна. Ольмін ковтнув тридцять крапель оліїстої рідини, розведеної в підігрітій морській воді, і ліг на спину. За десять хвилин його легені могли вдихати замість повітря морську воду й добувати з неї кисень. Він завважив: у свідомості сталося мовби розмежування, він бачив тепер не весь пляж, а тільки те, що хотів бачити. Навіть голоси звучали вибірково — як і до кого прислухаєшся — перетворення відбулося. Він побіг до скель, пірнув і довго залишався під водою.

На п’ятнадцятиметровій глибині панували сутінки, ні риб, ні морських зірок, і тільки довгі стрічки водоростей, схожі на ліани, перетинали напівтемряву. З ним помандрували під воду ще троє чи четверо; згори, зі скелі, їм кинули люмінісцентну кулю. Вона лягла на ґрунт і освітила пісок, камені, з’явився навіть підводний обрій. Від холодних яскравих променів рибини сахнулись, але невдовзі почали повертатися — сторожко, боком. На очі потрапляли мідії, устриці, гребінці, катирії, рубінові афаластеріаси, пурпурові асцидії, зеленаво-руді морські їжаки.

За чверть години Ольмін випірнув, розпростерся біля урізу води долілиць і обережно, ніби пробуючи на смак, вдихав повітря. Легені звільнялися від води. Кілька різких рухів, глибокий вдих — і він остаточно перейшов у світ надводний, з його розрідженістю, пахучими вітрами, небесною порожнявою. Підводна прогулянка зняла втому: очі позіркішали, стали меткими, все довкола забарвилось у чисті глибокі тони. Він із задоволенням пішов до багаття, до людей і почав свою розповідь. Небо над берегом дедалі вищало… Голоси звучали глухіше, тихше… Самотня хвиля накотилася на берег.

Астрофізична лабораторія Сонцеграда. Малий зал. Півсутінь. Тиша.

…Пильно вдивлялась Ірина в узори сузір’їв. Ми стояли під синім куполом з напівпрозорого скла. По ньому повзли іскри різного розжарювання та яскравості. Непомітно для ока, так, як рухаються світила на вільному небі. В ясну годину положення їх збігалося з рухом справжніх зірок, і тоді об’єкти та їх копії на склі не