Читати книгу - "Двічі графиня та двічі генерал"

— Графе, — почав без передмов Людовик, — ми дуже незадоволені тим, що ви, іноземець, убиваєте наших підданих.

— Як убиваєте? — злякано перепитала Софія і тут же все зрозуміла. У ту ж мить вона відчула, як земля йде у неї з-під ніг.

— Так-так, графине, і це заслуговує найсуворішого покарання.

— Сір, я захищав свою честь, честь своєї дружини і честь… — він глянув на монарха.

— Знаю-знаю, — перебив його король. — Тільки не потрібно приплітати до цього вбивства ім’я короля Франції. Повірте, дорогий графе, у нас є поліція і суд, які в змозі захистити нашу честь.

— Ваша величносте… — звернулася до Людовика Марія Антуанетта.

— Ну гаразд, — змінив показний гнів на милість король. — Чесно кажучи, як ображений чоловік я повністю підтримую ваш вчинок. Тому на згадку про цю історію, графе і графине, прошу прийняти ось це.

Він узяв зі столика тростину і вручив її графу де Вітте. Палиця була зі світлого очерету із золотим набалдашником, прикрашеним діамантами. Під верхньою кришечкою — годинниковий механізм.

Потім королева вручила графині Софії свій портрет, прикрашений діамантами.

Останнім узяв слово граф д'Артуа.

— Я, право, не знаю, образила мене ця брошура або, навпаки, піднесла, — весело почав він. І незважаючи на те, що Людовик і Йозеф косо поглянули на нього, додав: — Будь-який нормальний чоловік мріяв би прошмигнути в ліжко до двох найгарніших жінок Європи, і навіть якщо жінки його не цікавлять, заради азарту наставити роги їхнім чоловікам.

— Графе Йозефе, позичте мені на хвилинку вашу нову тростину, — звернувся до графа де Вітте Людовик. Щоправда, в його голосі не було ні краплі злості.

— Усе зрозумів, — відповів на це граф д'Артуа. — Дозвольте, графе, і мені вам щось подарувати. У цьому мішечку ви знайдете достатню кількість грошей, щоб окупити ваше перебування в Парижі, — з цими словами він простягнув Йозефу досить важкий мішечок.

Усю дорогу з Версаля подружжя їхало мовчки. Вдома першим почав Йозеф:

— Софіє, зрозумій, я не міг вчинити інакше.

— Вважаю, у той момент ти думав тільки про себе. Ти можеш собі уявити, що було б із нами, якщо б тебе вбили?

— Звичайно. Це було б дуже страшно. Але я — професійний військовий, а це значить, що у разі війни мене можуть вбити у будь-який момент. Ти ж знала про це, коли виходила за мене заміж.

— Пробач, любий. Усе одно не треба самому підставлятися смерті.

Софія припала до графа і тихенько заплакала.

17 жовтня 1781 року графиня Софія де Вітте народила сина. Вони з Йозефом заздалегідь вирішили назвати його Яном на честь батька. Йозеф сяяв, він був просто щасливий! Дуже швидко граф знайшов годувальницю, згодну їхати разом із подружжям де Вітте в далекий Кам’янець.

Софія потай сподівалася народити в один день із королевою Марією Антуанеттою, але так не вийшло. Королева народила через п’ять днів після Софії, 22 жовтня.

З ранку Париж облетіла звістка: у королеви почалися перейми. Місто застигло в очікуванні. Та що там місто — вся Франція! Пологи королеви — справа державна!

І ось пролунав сполох, а за ним почали палити гармати.

— Один, два, три… — рахував уголос залпи натовп на вулицях і площах Парижа.

— Дев’ятнадцять, двадцять, двадцять один… — напруга досягла межі.

Якщо рахунок зупиниться на двадцяти одному, значить, знову народилася дівчинка. Якщо хлопчик, буде ще один залп. Настала тиша. Пауза затягнулася. І ось хтось найнестриманіший прокричав: «Ех, не щастить!» І в цей момент двадцять другий залп сповістив: народився дофін, спадкоємець престолу!

Багатотисячне «ура!» потрясає Париж. Народ радіє. Феєрверки, гуляння, безкоштовне вино — рікою. Король разом із народом святкував народження сина!

Раділи і Софія з Йозефом. А радість у них подвійна: маленький Ян тихенько сопів у своєму ліжечку.

Серед усієї цієї радісної юрби ще ніхто не знав, що через неповні вісім років дофін помре від рахіту, а через одинадцять цей же натовп так само радітиме, коли Людовик XVI втратить голову під ножем гільйотини, а через рік та ж доля спіткає і Марію Антуанетту.

А поки народ любив короля і королеву, що виконали свій обов’язок перед Францією — народили хлопчика.

Три місяці потому, коли маленький Ян де Вітте трохи зміцнів, подружжя де Вітте вирушило додому, до Кам’янця, з невеликою зупинкою у Відні.

Прощавай, Париже! Ні, радше, до побачення!

Перед самим від’їздом до Італії прийшла звістка з Дуклі: помер батько Жозефіни граф Георг Август Мнішек. Відклавши всі, здавалося б, невідкладні за звичайних обставин справи, подружжя Потоцьких вирушило до Дуклі. Станіслав як міг заспокоював дружину, розуміючи, що ніякі слова не можуть її втішити.

Жозефіна любила свого батька і як усі дочки навіть, можна сказати, обожнювала його. І ось тепер…

Минуло два місяці. Душевна рана потроху гоїла. Жозефіна знову завагітніла — життя завжди повинно давати нові паростки. Графиня Потоцька була єдиною спадкоємицею величезних маєтків, і на сімейній раді було вирішено, як не шкода, продати все, що належало графу Мнішеку. Все, за винятком палацу у Варшаві. Виручені гроші частково запланували вкласти у кілька європейських банків, частково — у придбання нових і розвиток уже наявних українських володінь Потоцьких. Але все це тримали в суворій таємниці, бо продаж такої кількості землі або навіть чутка про продаж загрожували її знеціненням. Станіслав Потоцький вирішив продавати маєтки невеликими частинами. Справа ця була дуже клопітка, але граф займався нею із задоволенням. Економіка була його стихією: він тримав у пам’яті великі числа, чудово орієнтувався на ринку нерухомості, вміло блефував. Навантаження