Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Щоденник злодія 📚 - Українською

Читати книгу - "Щоденник злодія"

429
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Щоденник злодія" автора Жан Жене. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 71
Перейти на сторінку:
обурює, що лягавих, яких уколошкали, ховають, як королів?

— Це тебе бісить?

— А тебе ні? А коли хоронять суддів, то позаду тьопають присяжні.

Ґі виглядав збудженим. Його осявало обурення. Його змагала нестримна щиросердість.

— Ніхто не має купила.

— Треба шукати.

— Ти поцупиш квіти разом із його корешами.

— У тебе що, вавки в голові?

Він сказав це глухим голосом, соромлячись і, можливо, з жалем. Либонь, лише божевільний потрапить влаштувати небіжчикам незвичайні похорони. Він може, він здатен творити обряди. Ґі вже завмер у зворушливій позі пса, що справляє нужду. Він тужився, його погляд застиг, чотири лапи зійшлися під згорбленим тілом; дрож проймає його від голови до лайна, що парує. Я пригадую свій сором, ба навіть подив від одного безглуздого вчинку, коли якось у неділю на цвинтарі моя мати-годувальниця, роззирнувшись довкола, витягла з корінням нагідки зі свіжісінької могили і пересадила їх на могилу своєї дочки. Красти квіти звідки завгодно, щоб покрити ними домовину любого небіжчика, — такий вчинок, на думку Ґі, не втішить злодія. Жарти тут недоречні.

— Що ж ви тоді збираєтеся робити?

— Якнайшвидше обкрутити якесь дільце. Напасти на когось.

Ти маєш щось на прикметі?

— Hi.

— Тоді що?

Уночі з двома друзями вони вкрали на монмартському цвинтарі квіти. Хлопці перелізли через мур на вулиці Фруадво, біля громадського пісуару. Ото була хохма, похвалився мені Ґі. Мабуть, як і щоразу, перед грабунком, він сходив справити нужду. Якщо ніч була глупа, він зазвичай зоставляв труси — перед ворітьми або внизу перед сходами, у дворі. Таке панібратство його заспокоювало. Він знає, що «лайно» на жарґоні означає «вартовий».

— Я поставив вартового, — казав він. — Після цього нам спокійніше, і ми піднімаємося сходами. І місце видається нам не таким-то вже й чужим.

Присвічуючи ліхтариком, вони шукали троянд. Здавалося, квіти ховалися під листям. Сп'янілі від радості, вони крали, бігали, жартували серед надгробків. «Ми обнишпорили все», — похвалився він мені. Жінкам доручили сплести вінки і зробити букети. У чоловіків вийшли гарніші.

На ранок квіти зів'яли. Вони викинули їх на смітник і, консьєржка, очевидно, запитувала себе, що за орґія відбувалася сеї ночі в помешканнях, де зазвичай ніколи не буває букетів, хіба що інколи пощастить натрапити на якусь сиротливу орхідею. Більшість сторожких «котів» не потикаються на такі злиденні похорони, їхній гідності та нахабству пасують ліпше світські урочистості. Вони спровадили туди своїх жінок. Ґі також там був. А коли повернувся, то розповів мені про оте все злиденне збіговисько.

— То збіговисько горопах! Шкода, що ти не прийшов. Там були тільки шмонді та голодранці.

— О! Ти знаєш, я бачу їх щодня.

— Не в тім сила, Жане, треба ж було, щоб хтось озвався, коли грабарі запитали про родичів. Я пік раків.

(Коли я відбував термін у виправній колонії Меттре, мені наказали бути присутнім на похоронах одного молодого колоніста, померлого у лазареті. Ми його провели на крихітний цвинтар виправної колонії. Грабарями були діти. Після того, як вони опустили домовину в могилу, присягаюся, що якби хтось із грабарів запитав, як тепер: «Хто родичі?», я виступив би з натовпу наперед, зіщулившись у своїй жалобі.)

— Чому ти пік раків?

Ґі трохи потягся, а потім з усмішкою сказав:

— Гидко було — страх! Похорон бідняка. Ми добряче дерболизнули — цмулили всеньку ніч. Я радий, що повернувся. Хоч роззуюся і одведу трохи дух.


Ще замолоду я мріяв грабувати церкви. Згодом я з насолодою цупив звідти килими, вази, а подеколи й образи. Ґ… не помітив у М… гарних мережив. Коли я йому сказав, що стихарі й вівтарні покривала коштують дуже дорого, то його квадратове чоло набурмосилося. Він хотів знати їхню достеменну вартість. Пораючись у ризниці, я пробурмотів:

— Не знаю.

— Ну скільки, п'ятдесят?

Я мовчав. Мені захотілося якнайшвидше покинути цю залу, де панотці вдягаються і роздягаються, застібають свої ряси, зв'язують у вузол білі стихарі.

— Га? Ну скільки, п'ятдесят?

Я перейнявся його нетерплячкою і відповів:

— Більше, сто тисяч.

Пальці Ґ… затремтіли, обважніли. Вони бгали тканину та кутасті мережива. Його обличчя, осяяне скупим світлом, спотворене жадобою, здавалося чи то бридким, чи то чарівним. Ми заспокоїлися лише на берегах Луари. Сидячи на траві, ми чекали на перший-ліпший товарняк.

— Тобі пощастило, що ти на цьому знаєшся. Мережива так би й залишилися.

Саме тоді Ґі запропонував мені приєднатися до нього. «Ти будеш лише моїм навідником, я діятиму сам», — сказав він мені. Я відмовився. У злодійському ремеслі годі здійснити те, що задумав хтось інший. Той, хто діє, мусить бути досить вправний, щоб злагоджувати всілякі несподіванки на обраному шляху. І, нарешті, Ґі бачить злодійське життя лише як щось чудове, блискуче, в яскраво-червоних і золотавих барвах. Мені ж воно здається похмурим і таємничим, ризиковим і згубним, як і будь-яке інше життя, тільки небезпека зовсім ув іншому, не в тому, щоб скрутити собі в'язи, падаючи з даху чи тікаючи на авто, увігнатися в мур чи сконати від кулі калібру 6/35. Я не створений для отих бутафорних видовищ, коли перевдягаються у кардинала, щоб викрасти із храму скарб, або сідають на літак, щоб збити зі сліду супротивну банду. Яке мені діло до цих розкішних ігор.

Викрадаючи автомобіль, Ґі рушав з місця лише тоді, коли з'являвся його власник. Він глузував просто в вічі бевзеві, у якого з-під самого носа цупили автомобіль. То було для нього свято. Він вибухав розкотистим металевим, ледь силуваним, штучним реготом, а відтак чухрав геть. Бачучи окрадену жертву, її заціпеніння, шаленство та немічність, я рідко коли не страждав.

Коли я вийшов із в’язниці, ми зустрілися у барі звідників. У «Віллі». Стіни там були обвішані фотографіями; портретами танцівниць, а надто боксерів і танцюристів. Ґі не мав ані шеляга за душею, бо щойно втік із тюрми.

— У тебе є якесь дільце на прикметі?

— Та є одне.

Пошепки я розповів йому про свій намір обчухрати одного власника кількох мистецьких творів, годящих для продажу за кордон. (Я щойно завершив роман «Собор Квіткової Богоматері», після видання якого завів кілька цінних знайомств.)

— Треба заковбасити «кота»?

— Не варто. Наставляй вуха.

Глибоко вдихнувши повітря, я нахилився до нього. Я змінив поставу рук на бильці шинквасу, пересунув ногу і нарешті наготувався до стрибка.

— Послухай. Ми можемо запроторити цього типа на тиждень до хурдиги.

Не можна сказати, що риси обличчя в Ґі спотворилися, одначе вся його фізіономія цілковито одмінилася. Його обличчя немов знерухоміло і закам'яніло. Я був нажаханий раптовою жорстокістю погляду його блакитних очей. Трохи схиливши набік голову, Ґі пильно

1 ... 57 58 59 ... 71
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щоденник злодія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Щоденник злодія"