Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Гордієві жінки 📚 - Українською

Читати книгу - "Гордієві жінки"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Гордієві жінки" автора Жанна Куява. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 63
Перейти на сторінку:
слідом за сином ходила й все приказувала, що ти, сину, ще не такий щасливий будеш, ще не на такій красовиці женишся, як ота абияка зрадниця Устя…

Євка, перша його жінка, теж-ка не раз, як із школи Гордій ішов, перепиняла його, проходу не давала, всяко обзивала й наговорювала за те, що до доньки не йде, налякала, що поїде в район, нажалується начальству, й не буде він у школі вчителем захваленим уже ніколи в життю.

Десь тим дівчаткам три ци штири роки було, як нарешті придложив Гордій Устині втекти з ним із села куди-небудь туди, де їх не знайде ні мати Катерина, ні Євка з Варкою-донькою, ніхто на світі; що нарешті спокійно їм пожити дадуть. Бо тут йому – хоч бери і йди в річку топися. Він же од дитини, од Варки-калічки так, наче й не одказувався, але мати Катерина заказала туди до неї дорогу, і всьо тут.

А Устина не могла, знов-ка, покинути батька. Вона до него, як щепка до дерева, із самого малечку приросла.

Тілько…

Гордія, знов-ка, тоже втратити боялася, бо любила його крепко із самої школи.

І зважилася вона на дивний крок. Багато хто пусля того винуватив Устину й осуждав, бо так не роблять матері. Але жінки, які не можуть нажити щєстя там, де хочуть, ще й не на такі безумства зважуються, я те добре знаю, всього за життє набачилася…

Лишила Устина одну з дочок-близнючок дідові, шоб не остався він настарвік сам. Одорвала часточку самої себе, певно, з кров’ю і з м’ясом одорвала, але батька теж-ка вельми вже шкодувала. Дитина – все, що могла зоставити йому замість себе.

Так Костянтин Лозовий лишився з онукою Надійкою жити. Росла вона рижа така, як маків цвіт, який хтозна-чого полюбила й повсякчас малювала. Перше олівцями, а потім усякими фломастерами й фарбами. Дід онуку більше од Господа Бога любив, те всі знали. Ще й приказували йому, щоб менше трохи онуку любив, а Господа Бога більше, але він не слухався…

Катерина з розуму геть зійшла, як син утік. Усе повторювала, що знайде його й із того світа достане… Говорила з ним, не вмовкала (ну, себто заговорювалася), аж поки й умерла. А вмерла вона престарілою, не так і давно, ой, то довго-предовго прожила й промучилася тая людинка! Сама, як палець, умирала, сама й лежить на могилках допіру, ніхто коло неї не похороняний більш…

А Надійка росла розкішницею, дід у ній душі не чув… Гарно вони жили, на заздрусть гинчим. Він їй свободу у всьому давав, вона од него «ні» не чула. І виросла такею собі Вітровою дитиною… Все по квіти на вигун і до річки бігала… все їх малювала й пісні про них співала, і записувала всяку-всячину про них у зошити…

І ото вже Павлусь, один із сімох дітей Люди Бабинець, сільської неплохої господині, затявся бігати до неї змалку. Вони дружили-дружили вірно, а потом поженилися. Він, Павлусь, вроді й несміливим аж таким хлопцем ріс, але, як підійшла пора, то забрали його в Афганістан воювати.

Себто, по черзі, то отак усе було.

Вони поженилися, а скоро вмер старий Костянтин, а після родів і вона, Надійка. Нагло. Раптово. Неждано-негадано. Казали, то Катерининих рук діло. А гинчі люди казали, що то Варця Гапониха так поробила, покинута Гордієва донька, що по-сусідству з Вітрами жила… Варця ще навіть за дружку в Наді була… Надя до калічки добре ставилася, а от Варця не простила Надійці гарної вроди, а найбільше – батькової зради, того, що Надійчина мати Варчиного батька вкрала й невідь-куди одвезла…

Усяке говорили, але тут-ка чистої правди я вже не знаю.

Хто кому й на що поробив, лиш один Бог знає.

Не стало людей, то і правди про них уже нікому не знати.

Але лишилася манюня Софійка, донька Павлусева й Надійчина. Як було їй рік чи, може, й менше, а може, й більше… словом, малюсінька ще геть була, ще й не ходила, то одвіз її Павлусь до баби Устини далеко, десь чи то під Київ, чи ще далі, він не признався. А сам в Афганістан воювати подався. Він вельми за Надійкою тужив-побивався, рішив, що на війні більше користі од него буде, менше про дружиноньку любу, але покійну, думатиме. Там скількись літ він воював, там і поліг. Привезли його в гробу цинковому закритому. Схоронили тихо.

Нині Люда Бабинець квіти сину на могилу носить, не перестає. Внучку Софійку тепер-ка й бачити не хоче, бо, каже, що вона винна у смерті її сина. Але квіти на кладовище носить усім. І синові, і невістці, і сватові Костянтину, тому, шо то його Вітром звали. І то – маки найчастіш несе усім, коли густо на вигоні ростуть, ті, шо то Надійка їх малювати любила…

Отака історія. Сумбурна і печальна.

Де допіру Софійка? З вами, певно, живе? – звернулася насамкінець стара до близнючок. – Ви хоч бачитеся? Не воюєте між собою, як ваші предки колись? – глянула на гостей.

Лія з Мією ні поворухнутися, ні встати з місця попервах не змогли.

Стара те хутко зметикувала, тож додала:

– Так, чєсом правда прибиває до землі, як ото молотом по голові оглушує. Того її мало хто дошукується, знати хоче… Але з правдою хоч серцю важко, зате душі легко. Ви самі в тім переконаєтеся… Ліпше бачити, ніж сліпими ходити… Світ усякий – злий, пустий, брудний, безпощадний, але все одно ліпше його бачити, ніж темним ходити. Бо у світі, кроме злого, й доброго багато є, і ото на добре тре’ зважати, на добре тре’ дивитися й на него тре’ рувнєтися, ним тре’ очаровуватися. Як ото всенькі люди допіру – квітами, що їх намалювала з-за молоду Надя Вітрова, по батьковому Степанівна, сестра-близнючка вашої матері Марії, рідна неня вашої двоюрідної сестри Софії… І в мене на стіні допіру висять отиї її маки. Заберіть собі, якщо хочете. Мені не шкода. То вашої родини достояніє… Ви ж Маріїні доньки, так? – перепитала вкотре.

– Так, – обидві сестри махнули рудими гривами на опущених головах.

– Ні Марія, ні Устина не приїздили сюди ні разу… Павлусь одвіз, казали, і картини туди до вас… Коли Софійку одвозив, то й усе найлучче з хати Костянтинової забрав туди до вас… А те, що не міг уже забрати, те ми, сусіди й односельці, порозбирали, щоб не сиріло в старій хаті, не портилося. Бо в хаті тре’ жити, її тре’

1 ... 57 58 59 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гордієві жінки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гордієві жінки"