Читати книгу - "Древляни"

— А тепер ідіть, Чмир, чи як вас. Постійте за дверима.

— Єсть, постоять за дверима! — Чмир козирнув, але не пішов, м’явся, злизуючи на губах спраглу пінку. — Звольте, вшевродіє, папіроску. Так пече, аж-аж печінка всохла.

— Прошу, — поручик підсунув срібний портсигар, і знов нервовий дрож пробіг по його щоках, виголених до синього блиску.

Вони залишились удвох — темно-русий підтягнутий офіцер, з неспокійними, надто видовженими руками, і кряжистий, налитий пружною силою командир червонострілецької роти, на вустах якого завжди блукала упевнена, трохи лукава усмішка.

Поручик довго струшував попілець у пащу мідного лева, ніби струшував туди і свою меланхолійну задуму. Та враз, нервово сіпнувшись, націлився пальцем у ротного:

— Ви, ваше поріддя, змусили нас захищатись. Ви кинули Росію в прірву безумства, дикого розгулу анархії та безпорядків. Ви почали перші — і ми, поза волею своєю, були втягнуті в жорстоку війну. Хіба думав я, руський інтелігент, що доведеться писати не романтичні п’єски, а криваві драми про геростратів двадцятого віку? Але, захищаючи свою честь і гідність, ми не опустилися до рівня темної сили, що занесла над нами дикунський ніж. Нам чужа, нам противна безглузда жорстокість, вже саме уявлення про те, як ллється невинна кров, відштовхує нас, і ось вам красномовний приклад… — Він з хрускотом заклав руки за шию, відкинувся назад, дещо манірно, здавалось, показує ротному білий накрохмалений підкомірець та біле, благородно округлене підборіддя — Уявіть собі: на військовій сцені йде агітвистава «Кривава помста». Сцена в маєтку княгині Разумовської. Музика, бал. Княгиня видає заміж єдину дочку свою Роксану. Гуркіт грому — і вдирається в маєток здичавіла юрба, її веде більшовик-комісар, він заглушує музику… Словом, цього комісара будете грати ви.

— Жартуєте, пане поручику.

— Ні, це не жарт, це боротьба в реальному вигляді. Порядний офіцер не може, не здатний осквернити себе роллю осквернителя навіть на сцені. А вам, як кажуть, і карти в руки, осквернення всього святого — ваше амплуа. Ви скажете одну лиш фразу: «Ми розп’яли Христа і вас розпнемо на хресті».

— Це слова Іуди, а не більшовицького комісара.

— Ми примусимо вас грати, силою примусимо, ви дали нам право на таке насильство.

— А якщо я відмовлюсь?

— У військового злочинця дві перспективи: або — або… Наша гуманність не безконечна.

— Дозвольте, пане поручику, подумати.

— Ідіть. У вас для роздумів ціла ніч.

…Підвал. Шарудить, буркоче, розпирає труби кипляча вода. Аби хоч краплю… Вона тут, коло тебе й під тобою, чуєш, як вона струменить — мов туге червоне литво, та краще й не було б її, близької і недоступної води: вона палить, виснажує, вона бісить тебе дратівливим шарудінням, і хтось гупає кулаком по трубі:

— Розірву!.. Рознесу, більше не можу, братці!

Одного притишили, другий забився в гарячці:

— «Ой летіла горлиця»…

— Мовчать!.. — скрикнув Гарба, і навіть ті, що оглухли були від жару, затаїли подих. — Розкисли, братці, га? А якби поварило в шахті, в отих газах, що й коні дохнуть? — І Гарба давай кресать, ніколи так довго не говорив, це, мовляв, не біда, сидимо в теплі й добрі, як у тещі на йменинах.

Шахтаря накрили вночі, коли він тягнув язика, і вже тут, у підвалі, він зустрівся з своїм командиром — Саньком. Задвигтіла земля, затрусило всіх на цементі, важким, усе наростаючим гулом-котком пронеслось, відгриміло щось металево-грізне. Очевидно, пройшов нагорі панцирний ешелон.

— Товариші. Коли нас поведуть?

— Це ти, ротний? — спитав Гарба.

— Я… Коли нас, питаю, поведуть до стіни?

— Та ще раз, казали, обкрутять на допитах — і в розход.

— Не діждемось, мабуть, нової шаньки води.

— Коб швидше, сюди чи туди.

— А чого питаєш, ротний?

— Гадку маю: по чім тепер мужицьке життя? Щоб не продешевити в судний час.

…Кабінет Прилєснова. Карта «Железнодорожные пути Малороссийского края», навпіл розсічена шаблею. На тлі карти — чіткий, суворий профіль штабного офіцера. Безкровне обличчя, виснажене, здається, постійним недосипанням.

— Чому, скажіть, саме мені випала честь потішати панську публіку?

— О-о-о! Я бачу, ми прилучаємо язичників до таїни християнської віри, точніше— до мистецтва. Зараз я поясню. У ваших очах є той фанатичний вогонь, та войовнича самовпевненість, якої бракує нам, м’якотілим інтелігентам. («Який ти в біса інтелігент, — ротний згріб у кулак непрошений посміх. — Ти такий інтелігент, як мій… пробачте, пане поручику, стеаринова свічка»). Хай побачать, — вів далі офіцер, — хай наочно переконаються благодушні й заспокоєні лицарі честі, яка сила піднялася проти них і на що вона здатна, ця сила.

— Де вона буде, ваша комедія?

— Ви хотіли сказати — драма?.. Відбудеться тут, у приміщенні вокзалу. Там уже готують сцену. Чмир, проведіть полоненого вниз, покажіть, як і звідки його буде проведено за лаштунки.

— Слухаю, вшевродіє!

— Тільки попереджаю: не здумайте жартувати з нами. На сцені й за сценою стоятимуть озброєні люди, шашки наголо, і якщо буде з вашого боку найменший опір чи самовільний рух, я не ручаюсь, що хтось — в порядку оборони — не застосує зброї. Вам ясно?

— Як божий день.

— Все інше розкаже помрежисера.

Чмир повів землячка в касовий зал, де висів плакат: «На путях не лежать». В залі вештались денікінці-кавалеристи, вони ставили рядами обчовгані дерев’яні лави. Десяток чи два таких лав було зсунуто до глухої стіни, вийшов міцний широкий поміст, теслі (очевидно, з місцевих дядьків) збивали