Читати книгу - "Круглянський міст"

— І я своїх з сорок першого року не бачив, — сказав я, переймаючись її клопотом.

— Маму ж німці повісили. В Менську. Як партизани їхнього гауляйтера підірвали, німці почали хапати підпільників. Ну якраз і мою маму. Повісили у сквері.

— А ти ж як?

— А я? Кепсько я. Жили на квартирі в Грушівському поселку, от, після мати залишилась одна. Квартирна господиня, правда, непогана була жінка. Але в самої троє малих, чоловіка нема. Харчів ніяких. Привезла з району міх картоплі, хутко його з’їли. Продали, що можна було продать. Я останні рукавички продала, що мама сплела перед війною. Може б, якось і далі бавили час, та на лихо до сусідів стали на квартиру два поліцаї. Ну і один, Вінцесь, став заходити. П’янюга такий, бридкий і нахабний, не було від нього рятунку. Присуне бувало, сидить до півночі, варнякає абищо. А то почне чіплятися. Я вже відшивала його, як уміла, та й господиня заступалася — нічого не помагає. Закохався, каже.

— Ну, ясно, вродлива дівчина…

— Ніяка не вродлива. Це тепер трохи, а тоді, мов гидке каченя.

— Ну гаразд, гаразд, — з ревнивою ноткою сказав я. — Не прибідняйся.

— Я й не прибідняюсь. А тоді… Тоді тітка Мар’я каже: давай відвезу тебе до дядька на село. У того одна дочка, твоя однолітка, будете разом. Допоки зима скінчиться. А там побачимо, може, й війна замириться. Якось у неділю поїхали на санях — далеко, аж у Червень, а там ще кілометрів шість, приїхали вже вночі, постукалися у вікно. Дядько пустив, господиня йому почала тлумачити, після просити. Я все це слухаю… Ублагала якось, назавтра поїхала. А я зосталася. Незнайома, чужа в чужих людей. Зоська і справді майже однолітка моя, шістнадцять років. Тож з цією ми буцімто зійшлися, нічого була дівка, не зла. Тільки недалека, страх. До війни скінчила шість класів, а до хлопців тягнулася, мов до магніту. Якось до весни добули. А весною загуло навкруги — прийшли партизани. Стали в наше село навідуватись, лаштувати зв’язки. Ну, і деяких хлопців загітували, а з ними і дівок. Зоська зосталася, батько не пустив. А мене не пускати не було кому, побігла з дівчатами. Почалося лісове життя. Загін «Більшовик» називався, командир — колишній прикордонник, прізвище Сокіл. Дні за три ставлять мене в караул — на узліссі біля кладки, гвинтівку дали, настрахали щодо пильності. Вночі стою, боюся. А тут приходить караульний начальник, також з прикордонників — для перевірки. Перевірив, я все правильно відповіла, а він не йде назад. Те-се, бачу, починає найнахабнішим чином. Що тут робити? Кричати? Кричати не можна. Якось того разу від нього вибавилася, сказала: поскарджусь комісарові. Відчепився. Ясно, нікому скаржитись не пішла, тож незабаром усе почалося заново. І хто — сам командир загону. Не відмовишся ж, коли наказує кудись іти. Ідеш, а він з ад’ютантами слідом. Вернуся, а він: чому не виконуєш наказ? За невиконання наказу — розстріл на місці. Після переходу ляжемо десь стомлені на хвойному лапнику, відразу в сон. А він вночі підкочується, ну і… Як закричу! Тоді лається: чому демаскуєш групу? За демаскування групи — розстріл. Це були якісь не такі, як інші, партизани, як після довідалася — особливого призначення. Всі ходили на марші. Нашим завданням був Менськ, туди дівчат посилали, звідти до нас приходили. Але більше посилали. Менше поверталися. Не вернулася Тоня Бистрова, Валя і Женя-реготушка, були такі дівчатка. Комсомолки всі. Ну, і я комсомолка. А начальниками над нами хлопці, а то й дядьки в роках уже. Ті нікуди не ходили, тільки за нами стежили. Щоб не дай бог без їхнього відома — нікуди. І любили покористуватися дівчатками… Заступник командира Котельников бувало каже: що ж такого — біля колодязя жити, та й води не напитись? Трутень такий пикатий. Як не вернулася Женя, моя подруга, теж менчанка, в Колодищах до війни жила, кличуть у курінь мене. Той же Сокіл і каже: тобі завдання пробратися в Менськ і організувати явочну квартиру. Будеш її обслуговувати. А де я її організую? А хоч би в господині твоєї, в якої на квартирі була. Як згадала я тітку Мар’ю і її трьох малих, то мені млосно стало. Боялася вже не за себе, а за них. Це ж з-за тої явочної квартири і моя мамочка попалася. Пішла на явку в Сліпню, там її і взяли. Може, хто видав. І повісили. І господаря, і все його сімейство — шість душ усього. Ну що мені робити? Відмовитись не можна, за відмову, звичайно, розстріл. Однак я пробую, кажу: там же діти малі. А він мені на те: ага, дітей шкодуєш? А тобі на радянську батьківщину наплювати? Я кажу: господиня мене не послухає. А він: не з господинею, так з поліцаями поладиш, вони ласі до таких гарненьких, сама знаєш. Отак він мені натякає на щось. Бридко мені стало, я вже його зненавиділа, а що робити, не знаю. Але того дня не послали, група міняла дислокацію, обходили лісами Червень. Якося я відійшла вбік, у березнячок, кинула в траву гвинтівку — і в своє село. Вже недалеко було. А в сусідньому селі вже поліцейський гарнізон усталився. Що я в партизани пішла, мало хто знав. Думали, з Менська, ну, може, в Менськ і поїхала. Та й пропартизанила я, видно, місяць — не більше. Пішли із Зоською сіно сушити на болото. Влітку воно й непогано, ягоди вистигли. Якось надвечір шість кіпок нагребли, додому збираємось, аж бачимо: біжить тітка, Зоськина мати, каже, приїжджали двоє кінних, тебе шукають. Усе в хаті і клуні перевернули, то не йди додому, ховайся. Ну ми з Зоською і зашилися в стіжку. Так на тому болоті просиділи тиждень, тітка хліб з молоком носила, ягоди їли. Та пішли дощі. Зоська закомизилася: додому хочу. Ну і пішла, а я ще днів кілька зоставалася. Але так само не витримала одна, вернулася в село, пару днів у стодолі спала. А тут оголосили набір у Німеччину, і на Зоську випав наряд. А Зоська не хоче. Тут батько кидається до старости, до поліцаїв, звісно — одна