Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга третя"

— До речі, ваш радист пише, що ви особисто приєдналися до їхньої групи вже після того, як було заактовано наявність у кожного з них фальшивих банкнотів. Це так?

— Так. Про те, що літак з боївкою Бовкуна мають посадити на «вертушку», Лебедь і Ейч домовилися з генералом Керком і вже заздалегідь орієнтували мене, що доведеться скористатися з людей Бандери. Знаючи, що то люди випадкові, а їхній провідник Бовкун ненавидить Бандеру, планували цей варіант. Але Бовкун не витримав перевірки й розкусив ампулу ще в Регенсбурзі. Довелося летіти з тими, хто лишився.

— Виходить, вони мали свої завдання, а ви свої?

— Так… Проте волею центрального проводу, а дехто з них знав мене як впливову особу в проводі, я підпорядкував боївку собі. Я сказав, що завдання, які вони отримали від Бандери, виконуватимуть потім, а зараз головне зв'язатися з Лемішом. Я знав, що Леміш на Львівщині, проте встановити з ним зв'язок не вдалося. Тоді я прийняв рішення скористатися з можливостей, які таїла в собі операція з пошуками скарбів Савура.

— Чим керувалися, коли приймали таке рішення?

— Коли б ми знайшли золото, за нами прилетів би американський літак, аби забрати вас до Мюнхена.

— Мене цікавить інше. Чому ви так спішно відмовилися від наміру зв'язатися з Лемішом? Адже самі зараз сказали, що завдання у вас були вельми відповідальні. Чи, може, були ще якісь, відповідальніші, які ви встигли виконати вже в перші дні перебування?

— Бачу, радист і про це вам доповів.

— Ваш радист розповів про все, що знав, але не про нього у нас з вами мова. Я вас слухаю.

— Було завдання, чого там… Я мав передати на Мюнхен дві радіограми… підписані Лемішом…

— Які саме?

— Перша про повноваження представляти інтереси воюючої України перед зацікавленими колами західних держав закордонному представництву УГВР.

— Тобто Лебедю?

— Ну, певне, що так… Другою телеграмою Бандера позбавлявся влади вождя і мав виступати тільки як один із триумвірату, куди, крім нього, входили ще Ребет і Матла.

— Оце вже ближче до правди. Так, давайте розберемося, чи правильно я вас зрозумів. Ваш шеф Лебедь усіма засобами, дозволеними і недозволеними, намагається позбавити Бандеру влади, відсторонити його від американської розвідки, розглядаючи зв'язки з нею, як свою монополію. Так?

— Так… Саме так.

— Вас він послав головне за тим, щоб ви передали радіограму, яка б підтвердила цю монополію? Так?

— Що й казати, так воно думалось…

— Ну, що ж, на сьогодні досить, — майор підвівся. — От тільки стосовно вашої щирості…

— Пане… Пробачте, громадянине слідчий, я намагався… Розповів вам про все, про що питали.

— Саме це мене й не переконує у вашій щирості. На що сподіваєтесь? На диво? Його не буде… Все зараз залежить від вас: або ви доведете, що чесно бажаєте допомогти слідству, або…

— Чим же я можу довести?

— Як керівник референтури зв'язку ви тримали в руках усі канали виходу на підпілля, знали агентуру, яку готують в американських і англійських розвідшколах, знали коли і з яким завданням мають закинути до нас ту чи іншу групу. Завтра ми зустрінемось з вами знову. Раджу все те пригадати.

— Мені важко… Це ж треба…

— Ось вам папір і олівець… Усе, що пригадається, запишіть. Та не забудьте докладно розповісти про Кам'янку-Бузьку і вашу зустріч із Лемішом. Це й буде ваше «добровільне зізнання», на яке, я сподіваюсь, судові органи матимуть підставу зважати, коли розглядатимуть ваше прохання про помилування. Ви мене зрозуміли?

— Зрозумів… громадянине слідчий. Я спробую…

Через кілька днів після зустрічі з Лютценбергом Фурман з'явився на Цеппелінштрасе і попросив аудієнції в Бандери. Однак в секретаріаті йому відповіли, що чоловий провідник саме приймає гостя, а тому з аудієнцією доведеться зачекати. Злий, він зайшов до їдальні, замовив біфштекс по-гамбурзьки і пляшку портвейну, проте в борг йому подавати відмовилися. Фурман зчинив галас, вимагаючи від офіціанта, щоб записали на його рахунок. Той побіг до шефа, і в напівпорожню їдальню вийшов Миськів. Похмурий, набундючений, кинув через губу:

— Тут на бідність не подають. Ви помилились… адресою.

— Я не жебрак, пане Миськів! Просто скінчилися дрібні гроші й я прошу записати на мій рахунок. Раніше це не було проблемою…

— Раніше я був добрий, а віднині… Платіть або шукайте дороги у богадільню. Там вас погодують задарма…

Повернувся й пішов геть, навіть не озирнувся на те, що говорив йому вслід Фурман. «Але й мурло… Спробуй заговорити з таким про отруєння, зразу побіжить до Ленкавського. Ні, нехай уже краще любий пан гаштетман Ліппольц клопочеться про те, як руками Миськіва підсипати Бандері отрути, а він ще має голову на плечах і зробить усе, щоб вислизнути з цієї халепи. Гонитва за власною смертю його ніяк не приваблює…» За чверть години Фурман уже був у «Штефаноклаузе» й цілувався з довгим і худим, мов жердина, Ліппольцом.

— Друзяко, Стефцю, а налий-но нам. Вип'ємо за твоє вдоров'я. Я пригощаю!

— Та що ти, любий. Ти в мене такий рідкий гість, — намагався заперечити хазяїн гаштету. Проте у цей вечір Фурман був добрим і щедрим. Він уже надумав, як відвести од себе смертельну біду, й цілком слушно вважав, що за таку справу можна й випити. Того вечора він напився до нестями. Як потім опинився в своєму ліжку на Фіріхштрасе, хто його привів і коли, не пам'ятає. Десь аж під вечір наступного дня його розштовхав Байда:

— Вставай, поїхали…

— Куди? —