Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Кам’яне яйце 📚 - Українською

Читати книгу - "Кам’яне яйце"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кам’яне яйце" автора Олександр Костянтинович Тесленко. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 76
Перейти на сторінку:
— Вже, мабуть, час і віддавати… Принаймні я особисто взяв від життя майже все… Але брав я щонайменше. Я обходився, власне, крихтами, бо думав і про вас… Все ще не знаю вашого імені…

— Зеноном звати… Я будівельник з тринадцятої спецбригади. Не могли не чути про таку. На Інкані часто буваю. От і нині викликали — тут якась нагальна робота передбачається, а хлопці мої прилетять за кілька годин. Я — бригадир, тож мушу у всьому розібратися першим…

— От і познайомились… А таємниць, Зеноне, з кожним роком справді більшає. В цьому я вже переконався. Можете повірити старому. І те, що вам, молодим, сьогодні видається простим і зрозумілим, вже завтра може стати для вас загадковим, таємничим, навіть страшним.

Чоловік із фонозаписником звісив голову з полиці, уважно прислухався. За якусь мить він квапливо опустився і сів поруч із старим.

— Я журналіст. Станіслав Терер, — простягнув руку у привітанні. — Ви мене заінтригували. Вишукувати таємниці — моє ремесло, моє покликання. Але ви сказали, що сьогоднішнє може завтра виявитись страшним. Я не можу погодитись. І зовсім не тому, що я природжений оптиміст…

Між ними зав’язалася невимушена розмова людей, які прагнуть не без користі згаяти час в дорозі. Кожен із них — майже фаталіст, оскільки наступні дні — місяці — роки розписані в уяві, як програми для кіберонів, але в кожного в душі — ще й бентежне розуміння своєї причетності до таїни великого творення завтрашнього дня цієї виплеканої людьми планети.

— Я прилетів сюди, на Інкану, задля матеріалу на екологічну проблему…

Старий розсміявся:

— Середовище захищають не словами… І переконаний — ніколи й не було тих часів, коли можна було когось чи щось захистити словом, просто словом… І це зовсім не тому, шановні, що я сумніваюсь в могутності впливу справжнього мистецтва чи справжнього журналістського дару. Зовсім ні! Просто за будь-якими прекрасними словами завжди мусять стояти діла. А можливо, вони мусять стояти ще перед словами. Бо далеко не байдуже, хто виголошує ті чи інші думки, хай навіть найрозумніші… В різних устах ті ж самі слова звучать зовсім по-різному… Що ви зробили особисто для захисту середовища, шановний Станіславе? І, врешті, в умовах нашої Інкани ми середовище самі створили і можемо його переробити, як нам заманеться, але ж треба бути мудрими господарями… Мало щось створити. За ним треба доглядати і усвідомлювати значимість створеного нами… Слова — це дзеркало наших дій і наших прагнень. Дзеркало. Воно може вказувати нам на наші вади, воно може тішити нас нашою ж досконалістю, але не воно є рушієм нашого розвитку. Пробачте, що я знову запитую, що ви особисто зробили в плані екології, юначе?

— Я вас розумію… Я просто не можу вас не розуміти… Даруйте, як вас звати?

— Миколою Юровичем, але можете звертатись до мене просто по імені. Мені буде навіть приємно. Я ніяк не звикну, що вже старий. Що я вже не просто Микола, а для найближчих друзів не просто Кока.

— Миколо Юровичу, скажу щиро — для збереження земного чи інканського середовища я особисто не зробив нічого, у вашому розумінні. Але, врешті, я журналіст, і, гадаю, не треба вас переконувати, що моє головне покликання…

— Я втомився слухати красиві слова про покликання! — нараз запально і роздратовано вигукнув старий. — У кожного з нас, мислячих істот, одне-єдине покликання в цьому світі — бути мислячими істотами, бути людьми. І діяти!

Журналіст поблажливо усміхнувся:

— Ви мене дивуєте. Вже давно минулися часи майстрів на всі руки. Я при всьому бажанні не можу займатися озелененням нових інканських площ, прокладати гідроканали, обороняти природу від дурнів навкулачки чи з допомогою циркулярів і писати-організовувати матеріали для нашого часопису… Невже про це варто говорити і сперечатись? Я непогано роблю свою справу, як багато хто з друзів вважає. Я порушую гострі проблеми, я розбурхую людську уяву…

— Проблеми, шановний, порушуються самі собою, точніше, їх народжують діяння рук і розуму людських, і вирішувати проблеми в наш час покликані насамперед ті, хто їх народив. До речі, дуже мені стало цікаво: про що ви хочете писати з приводу нашої Інкани? Які слова хочете знайти, щоб зробити матеріал, як ви сказали, на економічну проблему?

— Коли хочете, можу справді розповісти! — вигукнув журналіст. — Мене дивує ваше ставлення до… Можливо, це просто до мене особисто, але… Я, врешті, професійний журналіст, і якщо ви ніколи не знайомились з матеріалами Станіслава Терера, зокрема й на екологічну тему, то це ще не означає, що можна так безпардонно ображати мене і мою роботу…

— Ви хотіли розповісти, про що ж ви плануєте писати… — в’їдливо перебив його старий. — Я вас уважно слухаю.

— Що ж, будь ласка… Цілком можливо, ви також знаєте, що тут, на Інкані, колись були гарячі джерела. І діти перших переселенців-піонерів розкошували тут навіть у великі, як на перші часи, люті морози. Вони купалися і раділи життю, новому життю на новій планеті…

— Чи знаю я про ці джерела! Шановний Станіславе… Я їх сам колись придумав! Гадаю, у вас немає підстав мені не вірити, дідові?

— У мене є всі підстави не сприймати серйозно ваші слова і твердження… Ви якось дивно все загострюєте… — І раптом журналіст майже вибухнув, не притамувавши роздратування: — Ви, даруйте, нагадуєте мені мою дружину, яка впереваж сама не знає, чого хоче, проте завжди знаходить будь-які аргументи, аби лиш довести свою вищість. Що ви сказали про теплі джерела? Ви їх колись придумали? Як розуміти ці слова?

— Справа в тому, юначе, що я той Чапол. котрий трохи доклав своїх рук і розуму до створення цієї планети…

— Чапол? — перепитав трохи збентежений журналіст. — Чув я таке прізвище… Чапол…

Старий стримано засміявся:

— Ви не могли не чути мого прізвища… Розумієте, це я колись придумав цю планету… Принаймні зробив усе, щоб вона з’явилась на світ… Вам смішно і дивно? Вам

1 ... 57 58 59 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кам’яне яйце», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кам’яне яйце"