Читати книгу - "Зоряний єгер"

Стас особливої спеки не відчував — стояв звичайний теплий літній день — і тому підозріло поглянув на директора.

— Та що ти справді, — розсердився Ларго, — дивишся на мене, як на якогось… Сам без року тиждень на Анторзі…

Ларго обірвав себе на півслові, похопившись.

— Ні, не подумай, претензій у мене до тебе немає. До праці ти взявся завзято, декому навіть здавалося, що надто шпарко… Але я тебе зрозумів і підтримав. Народ тебе поважає, а дехто, кажуть, і любить…

Директор грайливо підморгнув, але Стас не відреагував на натяк і продовжував сидіти з кам’яним виглядом.

— Еге ж, так от. Обов’язків у тебе багато: наукова робота в лабораторії, вивчення екології заповідника плюс ще ці тургрупи…

— За тургрупи відповідаєте ви, ми вам лише допомагаємо. А головне моє завдання — вивчення й охорона навколишнього середовища, і не лише заповідника, а всієї планети.

— Ну гаразд, гаразд. Не прискіпуйся. Я сам вимагав для Анторга статусу заповідника. І був дуже задоволений, коли дізнався, що таке рішення ухвалене і до нас відряджають еколога. Я чудово розумію, як це непросто — вивчати планету, її природу майже з нуля. Тому, де можу, допомагаю тобі. Але я хочу, щоб і ти уявляв, що означає бути генеральним директором.

Ларго запально сунув руки в кишені штанів і почав ходити по кабінету з кута в кут.

— У тебе турбот — один заповідник, а в мене — вся колонія. Молода, зростаюча колонія, що розвивається. Через десять років тут житимуть уже декілька тисяч людей. І цей розвиток я мушу забезпечити всім необхідним: продуктами, матеріалами, енергією, апаратурою. На мене насідають усі — від моїх-таки заступників до робітників-шахтарів та їх дружин. Потрібно, потрібно, потрібно. Сьогодні, вчора потрібно. Власні потреби ми наразі забезпечуємо на тридцять відсотків, і це вже добре, до пуску атомного реактора ми про таке й не мріяли. Ну гаразд, прогрес прогресом, сьогодні самозабезпечуємося на третину, завтра — наполовину, а там, гляди, й зовсім заживемо чудово. А де брати те, що потрібно й чого у нас немає зараз? Ага, з Землі, ти скажеш. Але рейс-бо до нас ходить раз на півроку, і частіше ходити не стане — немає ще можливості частіше до нас ходити. І вантажу нам належиться лише п’ятсот тонн, оскільки корабля чекають мов манни небесної не лише на Анторзі, але й ще на десятку планет у нашому секторі. Ось і покрутися тут! — Ларго дістав з кишені хусточку і промокнув спітніле чоло.

Стас зі щирим цього разу співчуттям гмикнув.

— Посміхаєшся? Тобі все дарма. — Директор зупинився, сів у крісло поряд зі Стасом і довірчо поклав йому руку на коліно. — Давай побалакаємо серйозно. Люди, яких я тобі показав, надзвичайно важливі фігури. Лисий, його звуть Віктор Бурлака, завідує вантажовідправленнями з Землі у північно-західний сектор Галактики, де, як тобі відомо, розташована така собі планета Анторг. І від цього Бурлаки залежить, коли ми отримаємо черговий вантаж: у строк чи, якщо трапиться нагода, а такі нагоди трапляються, трохи раніше. Що для нас, сам розумієш, небайдуже. Тепер другий, цибатий, з бородою. Це Глен Грауфф, також із Землі. Він головлікар Комітету з освоєння нових планет. Усі колоністи, що вилітають з Землі, проходять у нього медкомісію. — Помітивши подив Стаса, Ларго встав і знову почав ходити перед екраном монітора. — Ти думаєш, кожен, хто працює на Анторзі, має богатирське здоров’я? Дзуськи! Добру половину наших колоністів можна було не пропустити. І половину тих, кого забракували, можна було відправити. У нашого головного енергетика штучна легеня. Не бозна що, але комісія напевно б йому відмовила. Якби не лікар Грауфф, який узяв відповідальність на себе. А переконав Грауффа я, довів, що коли енергетика, саме цього, а не якогось іншого, не пришлють на Анторг, нам сидіти ще на голодному енергетичному пайку три роки. Рамки фізичного здоров’я можна злегка розтягнути і в один, і в другий бік. Лікар Грауфф зрозумів мене й пішов нам назустріч. І, я сподіваюся, знову піде, якщо, виникне необхідність. Мій обов’язок зробити так, щоб ці двоє залишилися задоволені поїздкою на Анторг. Ми їм, врешті-решт, просто багато чим зобов’язані…

— Що вимагається від мене? — сухо перервав генерального директора Стас.

— Полювання, Стасе. Наші гості — пристрасні мисливці. Я хочу, щоб ти повів їх на полювання.

— Жалкую, але це неможливо. Поки у нас не буде хоча б приблизного уявлення про тутешню екологію, я не можу дати дозвіл на відстріл тварин.

Ларго присунувся до Стаса й поглянув йому просто в очі.

— Давай-но пригадаємо, коли тебе прислали сюди…

— Вже пригадували.

— Ах, так. Рік тому. А скільки років існує колонія? Правильно, вісімнадцять. А коли почалася розробка анторгіту? Знову правильно, шість років тому. Нам тоді привезли дві партії колоністів по сто тридцять чоловік, і населення планети відразу виросло вдвічі. Півтисячі населення, з них чотири сотні молодих, здорових, енергійних чолов’яг. Ти не здогадуєшся, любий головний екологу, яка у них була улюблена розвага?

Директор ще пильніше вглядівся в Стаса і театрально відступив на крок.

— Мовчиш! Добре, я сам скажу. Вони полювали, мій друже, полювали. Били і птаха, і звіра. І сам я теж грішний — пострілював іноді у вільний час. А що накажеш робити? Випаде тобі рідкісний вихідний, і так кортить відпочити від усієї цієї метушні, облич, які постійно навколо і вранці й увечері… Хапаєш рюкзак, рушницю — і в ліс. А там краса, спокій, зелень… Відпочинеш у лісі днинку-другу, пару качечок підстрелиш — зовсім по-іншому себе почуваєш.

— А як же Статут позаземних колоній? — механічно, без особливого ентузіазму запитав Стас.

Те, про що говорив зараз Ларго, було йому давно відомо.

— Так і знав, що ти це скажеш. — Директор, немов пишаючись своєю проникливістю, торжествуюче здійняв до стелі палець, відтак схопив зі столика банку з соком, яку поставив для Стаса, відкоркував її й двома ковтками осушив. — Авжеж, ти маєш рацію. Статут