Читати книгу - "Слідами змови"

— Якщо це щастя, то що ж тоді нещастя? — чмихнула Кіт.

Коли я пригадував згодом той день, мені навіть на думку не спало, що нам не пощастило. Пограбували нас не випадково: волоцюги ще звечора надумали перестрінути нас — після того, як Рудий побував у корчмі й довідався, що в стайні ночують породисті коні, яких завтра переганятимуть через перевал. Боюсь, що й сер Філіп, котрий їхав нашими слідами, з'явився теж не випадково: маючи гроші, щоб наймати свіжі коні, і язик, щоб розпитувати подорожніх, він рано чи пізно мусив натрапити на наш слід. Наше щастя, що він з'явився саме в ту мить. Ніколи ми не думали, що завдячуватимемо життям серові Філіпу Мортону. Хотів би я побачити його обличчя, коли б він довідався, що варто йому було спізнитися бодай на п'ять хвилин, і він без ніякого клопоту спекався б нас і не мав страху, що ми розголосимо такі небезпечні для нього відомості!

Дорога враз пішла вниз, і під нами одкрилася долина. Обабіч здіймалися гори — зелені там, де їх укривала низька трава, і сірі, де був голий камінь.

Це була одна з тих вапнякових ущелин, що в них сховатися дуже важко — хіба, може, знайдеш якусь скелю або печеру. В оксамитовій травичці не сховається навіть бджола. Дерев не було зовсім, тільки де-не-де росли кущики терну. Тут, у верхній частині ущелини, навіть не дзюрчав струмок. Вода текла під землею, шумувала по підземних вирвах і печерах, щоб на багато миль нижче вимчати на білий світ повноводою рікою. Довгенько вам доведеться вибиратися з такої ущелини: скелі нависають над нею, наче дах, а якщо й трапляються вапнякові тераси, то через них тільки важче видиратися нагору.

Нам лишалося одне: бігти й бігти ущелиною, сподіваючись, що ми виберемося з неї, перш ніж нас дожене сер Філіп. Він знає, що ми десь поблизу, бо, певна річ, розпитався в заїзді, а може й довідався, що ми проїздили повз «Дівочу шахту». Навряд чи він довго йтиме фальшивим слідом. У нас є півгодини в запасі. Кожної миті можна чекати, то позад нас зацокотять копита і їхня луна покотиться між скелями, котрі тримали нас у полоні.

— Ой леле! — простогнала Кіт. — Як мене шпигає в боці!

— Стань навколішки й притулись підборіддям до колін.

— О-ох! Таки покращало. От уже й зовсім минулося.

Ми побігли далі. Долина почала ширшати. Вона впадала у більшу долину. Між горами за кілька миль забовваніли горби, на їхніх схилах зміїлася дорога. Видно було ферми й клуні — крихітні скриньки з сірого каменю, обсаджені ялинами, що захищали їх од вітру. Внизу синіли дубові гаї; вони, мабуть, росли понад річкою.

— Тримайся! — підбадьорював я Кіт. — Ще одна миля, і все буде гаразд.

Аби тільки добратися до лісу! Там ми вже якось сховаємося від сера Філіпа. Ту мить я ні про що інше не думав. Я не клопотався тим, що буде згодом. Аби тільки втекти од ворога.

Нарешті стежину, що нею ми так довго бігли, перетнула справжня дорога. Ми інстинктивно повернули ліворуч, униз, і опинилися в широкій долині. За якихось півмилі попереду дорога зникала в темній лісовій хащі. На щастя, поблизу не було жодної оселі. Ми не хотіли, щоб нас хтось бачив.

— Ще трохи, — ледве вимовив я. — Витримаєш?

— Та-а-ак!

Кіт стала біла як стіна. Я бачив, що вона біжить, примруживши очі, і ноги в неї заплітаються. От-от зовсім знесиліє.

Ліс дедалі ближчав. Того хмарного дня він здавався похмурим і навіть ворожим, але для нас він був надією на порятунок. До нього лишилося якісь чверть милі…

Кіт уже не бігла. Вона ледве переставляла ноги, тримаючись за бік.

— Не можу… Трохи спочину… Хвилинку… — мимрила вона, відсапуючись.

Я розпачливо озирнувся. Ще мить — і з'являться наші переслідувачі. Проте на дорозі не було жодної живої душі.

— Що з тобою вдієш, — буркнув я і взяв її попід руки.

Кіт уже не трималася на ногах, і ми ледве ступали, вибившись із сили. Як тільки ми вийшли на узлісся, вона хотіла впасти на землю, та я її підхопив. Я боявся, що вона вкоїть якусь дурницю: знепритомніє абощо. Гаразд, падай, якщо тобі так припекло, але ж не на відкритому місці біля дороги.

— Та потерпи хоч одну хвилину, — сказав я, тягнучи бідолашну дівчину крізь чагарі, через струмок і папороть. Врешті я опустив її на повалений стовбур. — Вибачай, однак шкода було задля кількох хвилин відпочинку важити всім. Тепер же ми можемо принаймні сподіватися, що вони нас не знайдуть.

— Я дарую тобі, мучителю, — насилу всміхаючись, мовила Кіт. — . За хвилину мені буде легше. Ти гадаєш, ми тут у безпеці?

— Авжеж, якщо тільки вони не скличуть цілу сотню людей і не обшукають увесь ліс з кінця в кінець. — Я обдивився, примруживши очі, верхівки дубів. — Якщо не буде іншого рятунку, ми виліземо на дерева.

— Вилізти я можу… Слухай-но!

— Що?

— Мені здалося, що хтось розмовляє. О, знову! Чуєш?

Я прислухався. Справді, поблизу чути було людський гомін. Та він лунав не ззаду, а десь ліворуч. Потім голосно заіржав кінь, і я стривожився ще дужче. Адже я думав, що ми сховалися в такій хащі, куди коні навряд чи проберуться.

— Значить, нас наздогнали, — сказала Кіт.

— Якщо це вони.

Я намагався переконати себе, що це не вони, але надій було мало. Хто б ще заїхав у таку глушину? А раптом це дроворуби? Вони могли прибути сюди з кіньми вивозити повалені дерева.

— Почекай тут, — шепнув я. — Піду подивлюся, хто там такий.

Я пірнув у густу папороть. Голоси не ближчали, але й не стихали. Люди були десь недалечко.

Зарості скоро скінчилися, і я ледве не вискочив на велику дорогу. Я жахнувся, зрозумівши, що в цьому місці дорога круто вигиналася, і коли я