Читати книгу - "Слідами змови"

Під деревами паслося півдесятка коней, і мені стало легше на серці, коли я переконався, що ці незграбні ваговози не могли належати серові Філіпу та його друзям. Біля дороги стояло двоє повозів; з-поза них лунали голоси. Я виразно чув кожне слово.

Вірші в йоркширському лісі? Чи не сплю я часом? Цю мить втрутився новий голос, новий і водночас добре знайомий мені:

— Ні, не так, голубе. Адже ти барон, що привів йому армію, а говориш, наче крамар, що приніс рибу.

Для мене цього було досить. Я вискочив із схованки і побіг до повозів, горлаючи:

— Містере Десмонде! Містере Десмонде!

Вони влаштували репетицію на зеленому моріжку, як це часто бувало, коли я мандрував з ними. Серед гурту були й нові обличчя, але я одразу впізнав серед них веселий вид, що витріщився на мене з смішним подивом.

— Пітер! Хто б міг повірити!

Я обернувся до лісу і щосили гукнув Кіт. Потім, не чекаючи, доки вона пробереться крізь зарості, похапцем розповів за наші пригоди товариству, що аж роти пороззявляло від здивування.

Десмонд одразу збагнув що до чого й дав добру пораду:

— Ми з дорогою душею позичимо коней і все, що треба. Та й грошима теж допоможемо. Але ж наші шкапи тюпають не набагато швидше за пішоходця. Навіщо вам тікати? — Величним жестом він показав на людей, що стояли кружка, приязно споглядаючи мене. — Сором нам, якщо ми не впораємося з тими, що женуться за вами.

— Але ж вони озброєні, — відказав я. — А у вас що? Дві шпаги та один пістоль?

— Е ні, синку, ми веземо з собою цілий арсенал списів та іншого обладунку! Цього літа ми ставимо трагедію Марло «Едвард II», а ти ж знаєш, скільки там…

— Так, — перебив я його, — але ця зброя придатна тільки на кін.

— Ми актори, а не солдати, — відповів він. — Покладися на мене, Пітере. — Він повернувся до трупи і плеснув у долоні. — Діставайте костюми. Кожен хай надягне шолом та кірасу і візьме списа чи алебарду. Розберіть шпаги, хоч їх на всіх і не вистачить. А ви, Ніколасе й Чарлі, постривайте. Ви робитимете своє звичайне діло — барабан і сурма за сценою. Жвавіше, хлопці, а то вони заскочать нас зненацька.

Але хлопці не забарилися. Десмонд обернувся до нас, по-хлопчачому задирливо усміхаючись, і низько вклонився:

перефразував він Марло.

— Якби ж то вас справді було чотириста, — засміявся я.

Він удав, що образився.

— Ти забуваєш, що я актор і керівник трупи! Дай мені двох чоловіків та одного хлопця, і я покажу тобі на сцені Тамерланові орди, табір греків під Троєю та армії, що билися під Босуортом. Я можу…

— Ти б краще помовчав, — перебила йому мову дружина, котра занепокоєно дослухалася, чи не чути в лісі вершників.

— Твоя правда, голубонько. А ти краще сховайся в лісі, далі від біди.

— Ні, я подамся до Ніка й Чарлі — допомагатиму їм бити в барабан. Хай Пітер з Кітом теж ідуть зі мною.

— Ми будемо тут, правда, Піте? — озвалася Кіт. — У вас є зайві шоломи?

— Шоломи є. Але слухайте-но, хлопці! Якщо ви теж хочете з'явитися на сцені, то краще грайте самих себе. Будете нам за принаду. Ходімо, я поясню вам свою думку. — Він повернувся до гурту, що налічував не більше десятка чоловік, і заревів: — В колону по два, шикуйсь! — Актори слухняно вишикувалися в невелику колону. — Жвавіше! Та грайте! Грайте так правдиво, наче від цього залежить ваше життя — може, так воно й є. Забудьте, що ви пройдисвіти й волоцюги! Зараз ви «грізна армія під бойовими корогвами». Отож і поводьтеся, як належить грізній армії!

Ми помаршували дорогою, щоб не видно було за поворотом старих повозів і кістлявих коней, котрі, певна річ, звели б нанівець увесь наш задум. Треба зазначити, що коли актори ввійшли в свою роль, наш гурт став скидатися на справжній бойовий загін. Шкода, що не було сонця, яке виблискувало б на шоломах і металевих кірасах, але, може, тьмяне світло і похмурий ліс надавали нам ще грізнішого вигляду.

— Головне — це примусити їх злізти з коней, — сказав Десмонд. — Принаймні цього сера Філіпа. Тоді він навряд чи втече.

Згідно з планом ми розташувалися на крутому схилі над дорогою. Ми — тобто Кіт, Десмонд та двоє чоловіків із списами. Інші за вказівкою Десмонда сховалися в хащі.

— Краще сядьте на землю так, наче у вас зв'язані руки й ноги, — наказав він нам.

— А у вас є мотузка? — спитав я.

— Навіщо вам мотузка? Ви актори. Ви повинні зіграти свою роль без мотузки. Покажіть, що вас пов'язано, покажіть це виразом обличчя, поставою плечей, усім своїм виглядом. Та вам самим належить знати, як це робиться!

Я був подумав, що акторська гордість містера Десмонда може призвести нас до загибелі. Він, мабуть, не усвідомлював, яка це небезпечна справа, і вважав, що ми, малі й дурні, надмірно прикрасили свою розповідь.

Ми чекали з годину, поки