Читати книгу - "Клуб «100 ключів»"

Тео душком вихилив свою склянку. Молодик зробив те саме. Далі Бессон-старший недбало кинув кілька банкнот на стойку, і обидва попрямували до дверей. Молодик, виходячи, двічі обернувся, щоб глянути на комісара.

— Хто це?

— Хіба ж ви його не знаєте? Це месьє Тео — пасинок Валентіни.

— А другий?

— Один з братів небіжчиці Рози. Вона випила мікстуру, якою хтось хотів отруїти її хазяйку.

— Старший брат?

— Так. Його звуть Анрі. Він ловить оселедців у Фекані.

— Сюди вони прийшли разом?

— Здається, так. А втім, ні, стривайте, в залі тоді було дуже людно. В усякому разі, якщо й не разом, то майже водночас, один за одним.

— Ви не знаєте, про що вони розмовляли?

— Ні. Спочатку було дуже гамірно, розмовляли всі відразу. Потім я виходив заряджати бочку.

— А раніше ви їх не бачили разом?

— Начеб ні. А втім, я не певний. Зате я бачив Тео з дівчиною.

— З якою дівчиною?

— З Розою.

— Ви їх бачили? На вулиці?

— Я бачив їх тут, у моєму барі, щонайменше двічі.

— Він залицявся до неї?

— Все залежить від того, що ви вважаєте залицянням. Вони не обнімалися, і він не мацав її, коли ви це мали на увазі. Та вони дуже мило балакали, сміялися, і було ясно, що вона охоче_ пила з ним. З Розою це було просто — від першої склянки вона починала хихотіти, а після другої була готова.

— І це було давно?

— Стривайте… Востаннє — з тиждень тому. Еге ж, це було в середу, бо саме того дня моя жінка їздила до Гавра. Вона завжди їздить туди в середу.

— А коли вони були тут уперше?

— Приблизно за тиждень чи два до цього.

— Пан Бессон ваш постійний клієнт?

— Не можна сказати, щоб він був тільки мо'іи клієнтом. Він не минає жодного гадючника, де можна. випити. Адже йому нічого робити — от він і прогулюється. Не може пройти проз жоден відчинений бар чи кав'ярню. Правда, ніколи не галасує, ні з ким не задирається. Буває, що надвечір у нього заплітається язик — от і все.

Хазяїн раптом схаменувся, ніби злякавшись, що наговорив зайвого.

— Сподіваюсь, ви не підозрюєте, що він намагався отруїти мачуху? За кого я поручуся, то це за нього. До того ж люди питущі, як він, нездатні на лихий задум. Набагато небезпечніші ті, хто випадково втрачає здоровий глузд і вже не тямить, що робить.

— До вас часто заходив Розин брат?

— Рідко. Рибалки з Іпора неохоче приїздять до Етрета. Це особливі люди. Вони скоріше поїдуть до Фекана: ближче й більше їм до душі. Чарчину кальвадосу, Щоб запити пиво? Я частую.

— Ні. Ще кухоль пива.

Пиво було несвіже, і Мегре відчував його в шлунку аж до ранку. Уночі- він часто прокидався. Уві сні його мучили кошмари. Які саме, він не пам'ятав, але в свідомості вони залишали болісний неприємний слід. Коли він нарешті піднявся, сирена все ще хрипким виттям оповіщала про туман. Приплив, певно, вже досяг високого рівня, бо готель аж двигтів від могутніх ударів хвиль.

Туман майже розсіявся, але принишкле море повільно, немов зітхаючи, все ще димувало. В імлистій хмарі над морем стояла веселка.

Ранкове сонце золотило будинки, повітря було чисте й свіже, і тіло всіма порами вдихало його. Смачно пахли крамнички зеленярів, пляшки з молоком ще чекали біля порогів на господинь, а в пекарнях була гаряча година: там саме рум'янилися скоринки.

І знову, як у дитинстві, світ поставав перед ним не такий, як він є, а яким хотілося б його бачити. Містечко Етрета з його аж надто маленькими, аж надто гарненькими, аж надто свіжопофарбованими будиночками здавалося неймовірно чистим і безневинним для трагедії, яка тут сталася. І скелі виступали з туману точнісінько такі, як на листівках, виставлених біля воріт базару, а різник, пекар і зеленяр наче зійшли зі сторінок дитячої казки.

Невже так здавалося тільки Мегре? А може, й інші люди сприймають світ так само, як він, тільки нікому не зізнаються? Йому б так хотілося, щоб світ був саме такий, яким він поставав у ранньому дитинстві. «Немов намальований», — як він подумки називав його. І не тільки зовні, але щоб такими були й самі люди: батько, мати, зразкові діти, добрі сиві бабусі й дідусі…

Коли він щойно починав працювати в поліції, йому, приміром, містечко Везіне уявлялося як найпрекрасніше місце в світі. Воно лежало за два кроки від Парижа, але до війни там рідко коли можна було побачити автомобіль. У багатьох буржуа в Везіне були заміські дачі, цегляні будинки, просторі й вигідні, з дбайливо доглянутими садами, фонтанами, гойдалками й величезними посрібленими кулями. Слуги носили лівреї з галунами, а покоївки — гаптовані мереживом білі чепчики та фартухи.

Здавалося, тут могли жити тільки найщасливіші й найдоброчесніші родини, в яких панують мир та радість. І він був розчарований у душі, коли раптом на одній із цих вілл з прилизаними алеями вибухнув гучний скандал — огидне вбивство тещі через гроші.

Тепер він, певна річ, не тішив себе такими ілюзіями. Довгі роки він мав справу з тим, що відбувалося за лаштунками життя, та, немов докір, збереглося в ньому назавжди це дитяче сприймання світу, «як намальованого».

Невеличкий вокзал виглядав так, неначе його ретельно розмалював