Читати книгу - "Емілі виростає"

— Я не можу це слухати, Ільзо, — прошепотіла Емілі. — Не можу. Краще вийдемо звідси — на вітер і зливу. Бо це доведе мене до божевілля.

Пані Голлінгер повернулася до кімнати, усміхнулася лагідно.

— Отак побиватиметься, бідолаха, цілу ніч. Але ви не будете її чути. Я проведу вас до кімнатки під самим дахом — гаразд?

Ільза потягнула Емілі за рукав, і вони рушили слідом за пані Голлінгер, уникаючи настороженого погляду старого Бредшоу.

Коли за люб’язною, але не в міру говіркою пані Голлінгер зачинилися двері, дівчата зітхнули з полегкістю. Широке ліжко попід вікном немовби запрошувало до відпочинку, до сну. Ільза, що тремтіла, наче в пропасниці, мерщій пірнула під ковдру. Емілі пішла за її прикладом, а втім, неспішно, поволі. Ільза, змучена до краю, заснула миттєво, Емілі ж довго не могла стулити повік. Лежала й розмірковувала про нещасне дитя й невтішну, згорьовану матір. Молилася палко, аби Всевишній зіслав розраду тим людям, під чиєю покрівлею вона дістала притулок. Намагалася просвітити своїм поглядом темряву за вікном…

— О Боже, вчини так, щоб вони його відшукали. Боже, зглянься над цими людьми й поверни їм сина, — ревно благала Емілі, благала з тим більшим відчаєм, чим важчою для справдження видавалася їй власна молитва. Кінець кінцем, виснажена моральними гризотами й цілим днем безустанного ходіння, поринула у тяжкий, неспокійний сон.

Назавтра Емілі пробудилася в кімнатці під дахом — пам’ятала, нібито вві сні шукала і знайшла пропалого хлопчика, та не могла пригадати, де саме. Ільза ще спала скраю ліжка, золоте хвилясте її волосся розсипалося на подушці. Емілі силкувалася зосередитись і таки згадати подробиці свого сновиду. Обвела поглядом кімнату… відтак дійшла висновку, що снить надалі.

Край маленького столика, накритого білим мереживним обрусом, сиділа жінка — немолода, огрядна. На рідкому, просивому волоссі мала вона очіпок, який у Шотландії на початку нинішнього століття носили вдови. Одягнена була у червону сукню, зверх сукні — білосніжний фартух. Вираз обличчя — мало не королівський. Шкіра обличчя була блідою, аж ніби крейдяною, у зморшках, однак Емілі з властивою їй моторністю реакцій вмить запримітила жвавість та енергію, що випромінювали її риси. Зауважила й вираз очей: погляд жінки нехибно свідчив про якийсь душевний струс, якого зазнала вона у минулому. То була, поза сумнівом, пані Мак-Інтір, що про неї розповідала пані Голлінгер. Що ж: у такому разі пані Мак-Інтір являла собою вельми шановану особу.

Пані Мак-Інтір сиділа, склавши руки на колінах. Дивилася на Емілі, не відриваючи погляду ні на мить. У тому погляді вчувалося щось чудне, щось таке, що важко означити словом. Емілі пригадала, що пані Мак-Інтір вважали не цілком здоровою психічно. Що робити? Емілі почувалася ніяково. Нараз пані Мак-Інтір перервала її вагання.

— Ти мала горян серед твоїх предків-шотландців? — запитала вона несподівано повним, дзвінким голосом з розкішною вимовою, притаманною шотландцям-горянам.

— Так, — визнала Емілі.

— Ти пресвітеріанка?

— Так, пресвітеріанка.

— Єдина порядна релігія, — зауважила пані Мак-Інтір тоном глибокого задоволення. — А можна довідатись, хто ти на ймення? Емілія Стар? Гарне ім’я. Назву тобі й своє імення: пані Маргарет Мак-Інтір. Я, щоб ти знала, є жінкою незвичайною — тою, що дала шльопанця королю.

В Емілі, ще заспаній, знов пробудився інстинкт новелістки. Ільза, прокинувшись тієї миті, аж скрикнула від подиву. Пані Мак-Інтір рукою зробила жест, що мав, на її думку, заспокоїти перелякану дівчину.

— Не бійся мене, люба дитино. Тебе я не вдарю, хоча короля таки ляснула була по м’якому. Коли йду до церкви, люди шепочуть про мне: «То жінка, що відлупцювала короля!»

— Мені здається, — несміливо озвалася Емілі, — нам пора вставати.

— Не встанете з ліжка, поки не вислухаєте моєї історії, — владно промовила пані Мак-Інтір. — Коли я тебе побачила, — вона звернулася до Емілі, — одразу збагнула: ось та, що вислухає моє оповідання з цікавістю. Щоки твої не рум’яні, взагалі — не сказати, щоб ти була дуже вродлива, — ні! Зате маєш маленькі ручки й маленькі вушка — такі, я гадаю, мають усі добрі чарівниці. Твоя ж товаришка є гарною дівчиною і незабаром стане доброю дружиною для якогось порядного чоловіка. О, вона мудра! — але ти обрала свою, особливу дорогу, і саме тобі я повідаю мою історію.

— Нехай розповість, — зашепотіла Ільза, — я помираю з цікавості, що за король дістав од неї стусана!

Емілі, усвідомлюючи, що не в силі завадити пані Мак-Інтір, а може тільки лежати сумирно і слухати уважно, — погодилася.

— Ти володієш обома мовами? Тобто, чи знаєш ти мову валлійську, якою говорять у наших горах?

Емілі похитала своєю чорнявою голівкою на знак заперечення.

— Шкода: англійською моє оповідання звучатиме не так добре. Спершу ти думатимеш, ніби старенька просто маячить, але потім зрозумієш свою помилку, адже я розповідатиму правдиву історію. Отже: я дала шльопанця королеві. Ясна річ, тоді він був не королем, а тільки принцом — дев’яти років, не набагато старшим від нашого бідолашного Аллана. Мушу, одначе, почати з самого початку, щоб усе було зрозуміло. Давним-давно, багато років тому ми жили у згоді й щасті — мій чоловік та я. Елістер був дуже красивим, ставним мужчиною. Вряди-годи, правда, сварилися, але без того подружнє життя є надто одноманітним. Коли ж мирилися, — кохалися дужче, ніж будь-яка інша пара на світі. Я й сама була вельми вродлива. Тепер