Читати книгу - "Емілі виростає"

Ти, може, знаєш — королева Вікторія і герцог Альберт щоліта приїжджали до Балморалу,[1] з собою привозили своїх дітей, а челяді брали якнайменше, бо не любили пліток і сварок — жити хотіли скромно і тихо, як прості смертні. У неділю вони, бувало, прогулювалися, йшли до церкви, аби почути проповідь пастора Дональда Макферсона. Був він талановитим проповідником, умів молитися по-справжньому і страх не любив, коли хто заходив до храму під час відправи. Тоді переривав моління й казав: «Зачекаймо, панове, допоки дужий Джим усядеться на своє місце». Атож, саме так і говорив! Либонь, королева сміялася з того ще й назавтра: з дужого Джима, звичайно, — не з пастора.

Коли челяді все ж бракувало, посилали по мене і по Джоанну Жардін. Чоловік Джоанни був лісничим. Джоанна вітала мене: «Добрий день, пані Мак-Інтір!», а я відповідала: «День добрий, Джоанно!» Мусила таким чином виказувати вищість Мак-Інтірів над Жардінами. Втім, вона була добрим створінням, і ми ладнали чудово.

Та з королевою ми приятелювали — саме так, приятелювали. Вона не була пихатою особою. Інколи заходила до мене в гості й, попиваючи чай, розповідала про своїх дітей. Особливою вродою не вирізнялася, проте мала гарні руки. От герцог Альберт був дуже красивий і показний; так принаймні твердили люди. Та, як на мене, мій Блістер був таки вродливішим. Поза сумнівом, одначе, вони являли собою вишукану пару. Мої діти щодня бавилися з малими принцами та принцесами. Королева знала, що її малеча у гарному товаристві, й була задоволена більше, ніж я, адже принц Берті був найнечемнішим, найгаласливішим хлопцем, який будь-коли жив на світі. Тож я невпинно боялася, що він поб’ється з моїм Алланом. І недаремно: бавилися щодня і щодня били горщики. І не завжди з вини Аллана! Проте щоразу саме Алланові перепадало на горіхи — бідолашний мій хлопчик! Когось я мусила вилаяти, але ж не принца, люба моя.

Зненацька трапилася біда: в гаю за домівкою спалахнула пожежа. Якби хто з дітей там заблукав, то задихнувся б од диму. Я наказала Алланові й принцові Берті, щоб туди не потикалися. Попри це, таки пішли, але, дякувати Богові, нічого лихого не сталося. По тому, як ведеться, один складав провину на другого, тож мусила висварити обох. Кількома ж днями пізніше принц Берті впав до сажалки — Аллан силкувався його витягти, відтак обидва мало не втопилися. Я саме верталася з замку, куди занесла була молоко. Як люди мені розказали, що трапилося, — помчала додому, мов навіжена… Уздріла їх на траві — сиділи мокрі, перелякані. Досить уже перепало від мене сердешному Алланові, а, крім того, була страшенно розлючена й думати забула про всілякі там титули. І завжди була запальною — знаєш? Отже, схопила принца Берті, перекинула його через коліна й вліпила дзвінкого плескача в те місце, яке сам Господь призначив на шльопанці — як у простолюду, так і в спадкоємців престолу. Йому я вліпила першому, оскільки був принцом. По тому дала шльопанця й Алланові; разом вони плакали й репетували голосно, адже зла була до нестями й руки своєї не жаліла.

Коли принц Берті, дуже сердитий, почвалав додому, я охолола, відтак трохи перелякалася. Не знала-бо, як королева поставиться до того, що трапилося. Немилою була мені думка, що Джоанна Жардін цього разу тріумфуватиме. Та королева Вікторія була жінкою розважливою і другого дня сказала мені, мовляв, я вчинила правильно. Герцог Альберт одно посміхався, жартуючи з приводу моєї сили й завзяття. А принц Берті вже ніколи не виявляв щодо мене непослуху — о ні! Понад те — довгий час не міг зручно сидіти. Що ж до Блістера, то я трохи побоювалася його гніву, втім, чоловік уважав так: що б не робила його дружина, — все слушно і правильно. Зі сміхом казав, мовляв, колись я буду розповідати, як дала шльопанця королю. Королева Вікторія, як ти знаєш, упокоїлася два роки тому, принц Берті нарешті зійшов на престол. Вже коли ми з Блістером перебралися до Канади, королева прислала мені в подарунок шовкову натільну сорочку. Вельми і вельми гарну — справді королівську! Ніколи її не носила — вдягну її один-єдиний раз: як лягатиму в домовину. Лежить вона у шафі в моїм покої, діти знатимуть, де її шукати. Якби-то відала Джоанна Жардін, що поховають мене у сорочці, подарованій королевою Вікторією! Дарма: Джоанна давно померла. Добра була душа, хоч і не з роду Мак-Інтірів.

Пані Мак-Інтір склала руки на колінах і мовби застигла. Повідала нарешті свою історію, тож була неабияк задоволена. Емілі уважно її слухала — весь час, поки тривала оповідь.

— Пані Мак-Інтір, ви дозволите мені описати цей випадок і оприлюднити його друком?

Жінка подалася вперед. Її бліде, пооране зморшками обличчя враз пожвавішало, глибоко посаджені очі заблищали.

— Ти хочеш сказати, це буде надруковано в газеті?

— Саме так.

Пані Мак-Інтір поправила на грудях шаль — тремтячими дещо руками.

— Дивна річ: як-то здійснюються деякі заповітні бажання! Шкода, що дурні, котрі твердять, мовляв, Бога немає, не в змозі чути цього. Ти це напишеш, зодягнеш у гарні, вишукані слова…

— Ні, ні! — квапливо заперечила Емілі. — Цього я не робитиму. Я нічого майже не змінюватиму, перекажу так, як ви щойно розповідали. Краще, ніж ви, оповісти годі.

Якусь хвилину пані Мак-Інтір дивилася з сумнівом, а тоді усміхнулася, втішена.

— Я бідна, проста жінка, не вмію добирати слів. Та, може, ти краще знаєш, як воно має бути. І те сказати, надто вже уважно ти слухала моє оповідання. Ну, тепер я спущуся донизу — дозволю вам піднятися й одягтися.

— А дитину знайшли? — занепокоєно спитала Ільза.

Пані Мак-Інтір заперечливо похитала головою.

— Ні. Не знайшли і не знайдуть. Цілу ніч я чула Кларині