Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

І ось вона з Фредді вже на космодромі Ней-Льюс. Здавалося б, дівчина має відчувати піднесеність чи неспокій. Та тільки ні, все видається буденним і простим. На металевій естакаді, скупо освітлена променями прожекторів, лежить гостроноса велетенська сигара. Це — звичайна рейсова ракета, яка побувала за межами атмосфери вже кількасот разів. Подзьобана мікрометеоритами, вона втратила блиск і скидається на велетенську дохлу рибу.

Цю ракету проектував Фредді. Не дивно, що він одразу ж потяг Тессі показувати складну машинерію космічного корабля і з запалом розповідав про дію всіляких пристроїв. Тессі покірно кивала головою, але дивилась не на прилади, а на Фредді.

У військовій формі він був ще привабливіший. Струнка широкоплеча фігура. Ідеально правильні риси обличчя. М'яке, хвилясте каштанове волосся. Розумні, лагідні сірі очі. Він задоволений з того, що Тессі, нарешті, слухає його, летить разом з ним аж ген куди, не лякаючись мертвої порожнечі космосу! Він готовий зробити для своєї нареченої все, що їй заманеться… Ну, якого ще треба чоловіка?

Але ні, серце Тессі належить іншому.

— Фредді, я втомилась.

— Пробач, люба. Та ми вже зараз вирушимо.

Справді, довгу вузьку кабіну заповнили пасажири. Більшість з них, мабуть, летіли на «Зорю» не вперше, бо одразу ж натягали незграбні скафандри і прив'язувались до низьких похилих крісел. З допомогою Фредді сяк-так упоралася з цим і Тессі.

Через кілька хвилин закрився люк, у навушниках скафандра пролунала команда, а потім почулось оте неприємне «ве-ве-ве», яке так вразило Тессі три місяці тому. Тут, у кабіні, звуки були ще різкіші, вдирались у вуха, примушували серце стискатись, а легені — затримувати подих.

З вогнетривких дюз ракети вилітали розжарені тугі клубки газу, а космічний корабель, переборюючи силу тяжіння, линув усе вище й вище. Тіла людей у ракеті притискались до крісел, ставали неймовірно важкими.

Тессі здавалось: ще трохи — і кінець. Та ось замовкли двигуни. Калатнуло й кудись покотилося серце дівчини. Легесенькою пір'їнкою знялося тіло, підкинуте пружинами лежака, і зависло на ременях. Це було таке несподіване і неприємне відчуття, аж до горла підкотила нудота.

Ні, для Тессі нічого цікавого не було у космічній подорожі! Фредді тяг її до кабіни керування, щоб показати, як ракета причалюватиме до «Зорі». Дівчина тільки сердито відмахувалась. Організм протестував проти втрати ваги. Нудота не зникала.

Ще кілька разів — правда, на короткий час — умикались двигуни ракети. Потім почувся легкий удар. Фредді торкнув Тессі за рукав скафандра.

— Виходимо.

Він припнув її на тонкий сталевий трос, обережно потяг до шлюзової камери, а звідти — до люка.

Тессі випливла в отвір.

Просто перед нею, у страшній порожняві, на тлі чорної запони, утиканої незліченними зірками, висіло величезне, залите світлом прожекторів, блискуче колесо з чудною багатобаштовою спорудою в центрі.

— Ну, поїхали! — почувся в неї просто над вухом голос Фредді. — Не лякайся!

Блиснув спалах. Щось смикнуло Тессі за пасок. Окрутнулась, полинула кудись угору й назад ракета, на якій вони щойно прилетіли.

А колесо все наближалось і наближалось. Воно вже зайняло півнеба; на його ободі виднілись численні освітлені віконця.

Картина була грандіозна і страшна водночас.

— Так ось ти яка, «Зоря Кейз-Ола»! — прошепотіла Тессі, згадавши, що саме сюди засилали на каторгу комуністів. — Звідси не втечеш!

Вона не знала, що мікрофон ввімкненої радіостанції шолома підхопив її голос, розніс в усі боки. Тому аж здригнулась, коли у відповідь почувся м'який баритон Фредді:

— І все-таки були спроби втекти. Кілька місяців тому каторжник на ім'я Айт — інженер, до речі, — захопив поштову ракету і втік із «Зорі». На щастя, не зумів упоратись з посадочним механізмом і розбився.

— Айт?! — злякано перепитала Тессі.

— Так, Світло. Ім'я красиве. А мерзотник був, кажуть, надзвичайний.

Ляснула пластмаса об пластмасу. Це Тессі, забувши про скафандр, ухопилась рукою за груди. Так ось звідки потрапив Айт до клініки професора Лайн-Еу! Так ось чому мститься він Кейз-Олові!

«Мій любий, присягаюсь відплатити за всі твої муки! — думала Тессі. — І скорше сама «Зоря» розсиплеться на порох, аніж з неї буде скинута на Пірейю хоч одна атомна бомба!»

Замислившись, Тессі не помітила, що Фредді доправив її до отвору шлюзової камери. І тільки коли засичало повітря та розкрились невеличкі дверцята, вона отямилась.

У чудернацькому, покрученому коридорі на новоприбулих чекав невисокий чоловік у синьому комбінезоні.

— Інженер Проут. Тимчасовий шеф-інженер «Зорі», — відрекомендувався синій комбінезон.

«І ти знущався з Айта?! — хотілося вигукнути Тессі. — Ти теж радів, коли довідався, що він загинув?»

Вона, звісно, цього не промовила, а тільки холодно кивнула головою.

Ніч. Величезний кабінет, наповнений зеленкуватою пітьмою. Масивний стіл, освітлений схованими під абажуром лампами. За столом сидить підстаркувата людина у м'якому сірому комбінезоні і щось неквапливо пише старомодною простенькою ручкою, ціна якій — дві стальні монетки.

На аркуш чудового паперу лягають рівнісінькі акуратні рядки. Старий, певне, любить порядок у всьому: перед тим як написати нову фразу, він вмочує перо у велику бронзову чорнильницю, старанно зчищає зайве чорнило і тільки тоді виводить красиві, чіткі літери.

На сторінці виструнчились довгі рядки цифр… Може це вчений, що підсумовує результати багаторічної праці, аби не занести з собою в могилу розкриті ним таємниці природи?.. Але чому ж тоді він поряд багатозначних чисел ставить: «дайлерів», «штук» та заглядає щоразу в товстелезний «Економічний довідник»?.. А, то це, мабуть, один із тих стареньких промисловців, що досягли успіху