Читати книгу - "Улюбленець слави, Джойс Кері"

— Мене просто дивує, тітонько, як ви дозволили Честерові отак забити вам баки!

Але вона відповіла, як відрізала:

— Боже, яка ти вульгарна у виразах! Що це означає: «забити баки»? Ми з ним обмірковували вкрай важливу проблему, і він з належним розумінням поставився і до неї, і особисто до мене.

— Але ж він, тітонько, повівся з вами підло. Чи не самі ви щойно казали, ніби йому байдуже до всього, крім його особистої кар'єри?

— Ну то й що? Будемо сподіватись, він і справді зробить собі кар'єру, незважаючи на своїх підлабузників. Дякувати богові, не перевелися на світі люди, у яких вистачає мужності та честолюбства, щоб здобути справжню кар'єру. Такі люди нам дуже потрібні, особливо зараз. Поглянь, що діється на Сході. Це може обернутися війною в Європі. Але ти, звісно, навіть не вслухувалась у те, що він говорив. Якби зараз з неба зійшов сам архангел Гавриїл і сповістив, що завтра настане кінець світу, тебе хвилювало б одне: якого капелюшка надягнути з цієї нагоди.

Мені було кривдно чути від неї таке, та й ніколи я не цікавилась капелюшками і відповіла, що вона вочевидь вирішила пробачити Честерові, який поставився до неї так негідно.

Тітонька без упину бубоніла собі під ніс: «Забив мені баки!», гнів її все наростав, нібито цим я дуже образила її, і тут вона вже остаточно не втерпіла:

— Що значить пробачити? — вибухнула вона.— За кого ти нас маєш,— за провінційних бовдурів, отаких, як ти?.. І взагалі, що ти тут робиш?

— Я мала намір залишитись у вас.

— Залишитись у мене? Ти що — зовсім здуріла? Заради всього святого, візьми себе в руки, доки чоловік твій остаточно не втратив терпець і не вигнав тебе з дому. Тобі й так пощастило, що він прийняв тебе назад після твоїх походеньок.

Я мало не зомліла.

— А як же тоді ставитися до всіх ваших попереджень?— насилу вичавила я з себе.

Але вона в'їдливо відповіла: якщо я не здатна впоратися з чоловіком, що бігає за мною, висолопивши язика, то й четвертувати мене мало.

Одне слово, тітонька дала собі волю і наговорила такого (мабуть, вона не могла змиритися з тим, що в мене на очах її пошито в дурні), що я була рада піти й поспішила додому, аби встигнути переодягтись до вечері.

Того вечора Честер був такий жвавий, дотепний і милий (на людях він поводився зі мною аж надто церемонно), що перевершив самого себе: його просто роздимав переможний тріумф. Він раз у раз кидав на мене через стіл вдоволені погляди, і в них з'являвся той самий блиск (обід був на чотири особи, й Честер сидів досить близько, тож я могла бачити вираз його очей), який я помічала в них після мітингу, коли Честерові щастило взяти на глум котрогось бідаху, що посмів чіплятися до нього з якимось там запитанням.

Все — і те, як він тримався того вечора, і навіть те, з яким поважним виглядом походжав перед сном по кімнаті в самій сорочці (в нього була непогана статура, якби не ноги — незграбні, надто мускулясті й надто волосаті),— свідчило про явний тріумф. І хоч він удавав, ніби радіє візитові багатих Відлерів («Відлерова підтримка варта місця у кабінеті міністрів!»), і вітав мене з успіхом («Я ніколи не бачив тебе такою чарівною!»), насправді його розпирало від насолоди зовсім з іншої причини. Він святкував перемогу не лише над тітонькою, а й наді мною. Навіть даруючи ці компліменти, він дивився на мене з таким переможним виглядом, ніби хотів сказати: «Тепер ти, голубонько, у мене в руках... Цікаво, якої ти заспіваєш далі?»

І ось що дивно: я вперше злякалася. Не того, що він може мені заподіяти, а того невідомого, що було у нього в запасі (він справді знав життя і людей; мені не виходила з голови його перемога над войовничою тітонькою Леттер) і про що я не мала жодного уявлення.

І що галантніше він поводивсь (мені, як і раніше, у його милій мові вчувалася зловтіха), що більше виявляв «увагу», то дужча огида проймала мене; огида, що перейшла у своєрідну спустошеність. І коли (я спочатку не пойняла тому віри!) він насміливсь прагнути зі мною близькості (звісно, він переконував мене, що весь вечір милувався мною і вмирав од кохання, але мені знову ж таки здавалося, що він глузує з мене), я відчула себе такою розбитою фізично й морально, що не знайшла в собі сили відмовити йому. Я сказала собі (як це бувало в дитинстві, але тоді йшлося про Джіма): «Ет, будь що буде... Хай робить зі мною все, що хоче». І вчинила як слухняна, але неуважна рабиня. Проте він (на відміну від скаженого Джіма), здавалося, був цілком з того задоволений. Він тримавсь, як володар, якому хочеться бути брутальним, щоб повністю відчути свою могутність.

Зі свого боку, я не відчувала до нього зненависті, це не мало сенсу, і, можливо, при його тодішньому настрої лише додало б йому втіхи,— на що, не маю сумніву, він тоді теж розраховував. Він (як написав про нього один журналіст), на той час уже ввійшов у смак влади.

54

Томові минуло вже шість років. Він був трохи замалий як на свій вік, але мав таку саму, як у батька, гарну поставу і таку ж, як у нього, ніжну шкіру та м'яке волосся. Всі його рухи, як Джімові, були чіткі й певні, він ніколи нічого не перекидав. Якщо я скажу: Том і в дитинстві був чарівною дитиною,— ви подумаєте, нібито я, як і кожна матір, необ'єктивна; проте всі, хто його тоді знав, твердять, що він був на диво привабливий і обдарований; уся його кар'єра зайвий раз це підтверджує.

І справді, ним одверто захоплювались. На вулиці на нас раз у раз озирались. Згодна, це не йшло йому на користь, але що вдієш? Адже не скажеш