Читати книгу - "Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки"

— Ти не сердишся на мене за цей нічний візит? — спитав Асен. — Я зайшов до тебе з найщирішими намірами, і, здається, зробив добре діло.

— За яке будеш у свій час достойно винагороджений! — засміявся Абакум і пішов назустріч Віолеті, щоб узяти з її рук піднос з кофе.

Розмова перейшла на іншу тему. Асен спитав:

— У кутку, за книжковою шафою, я бачив маленький кінозйомочний апарат. Навіщо він тобі?

Абакум розповів, що це подарунок Славі Ковачева, умовчавши, розуміється, про те, чого режисерові не треба було знати. Він вийняв апарат з футляра, і Асен здивовано сплеснув руками.

— Мати такий скарб і мовчати! Тримати багатство в своїх руках і не користуватись ним! Та це ж нечувано! Як же так можна?

Він роздивлявся апарат ніби великий спеціаліст і задоволено хитав головою:

— Чудова машинка! Ти умієш знімати звичайним фотоапаратом? Так? Ну тоді за три дні навчишся поводитися з цією технікою. І коли ти хоч трохи кмітливий, а в мене є всі підстави вважати, що ти навіть занадто кмітливий, — то через тиждень гостинно запросиш нас з Віолетою подивитись у цій затишній кімнаті фільми власного виробництва.

«Поводиться так, наче я вже в його руках», — подумав Абакум, розпалюючи люльку.

— Не знаю, коли і як я зможу віддячити тобі, — лагідно усміхнувся Абакум. — Але якщо твоя наречена не заперечує, то ми зможемо почати перший урок одразу ж, не відкладаючи.

— Якщо я заважаю, то можу спуститись униз, — обізвалась Віолета. Вона кинула на Абакума довгий погляд, ображено хмурячи брови. — Може, мені піти?

— Навпаки, — відповів Абакум. І повернувся до Асена, щоб уникнути її погляду, йому здавалось, що на нього дивляться очі Ірини з тієї фотографії. — Навпаки, — повторив він. — Ваша присутність тут більш ніж бажана. Ви навіть уявити собі не можете, як вона потрібна нам!

Він розсміявся. Вслід за ним розсміявся і Асен. Вони сміялись, час від часу спідлоба позираючи один на одного. Це були допитливі, блискавичні погляди, схожі на удари списів. Віолета здивовано стежила за чоловіками.

Вечір пройшов дуже приємно.

Абакум показав гостям найцікавіші книжки з своєї бібліотеки, рідкісні гравюри і в розмові між іншим устиг розпитати режисера, де той живе і чи зручна в нього квартира. Асен чомусь не скупився на слова і розповів багато чого цікавого для Абакума. Дядько Кантарджієва мав квартиру в центрі, але кожної осені, як тільки на місто починали спускатись тумани, переселявся в свою двоповерхову віллу. Господарство його вела літня жінка, яка приходила щодня рано-вранці, а додому поверталась увечері. На другому поверсі розмістилися спальня і кабінет, а на першому — кухня та їдальня, хоч ці дві кімнати не мали нічого спільного з своїм призначенням. І сніданок, і обід, і вечерю дядькові привозили з міста. А через те, що в нього була задишка і він шкутильгав на праву ногу після серцевого удару, то дуже рідко спускався вниз. Отже, перший поверх був повністю в розпорядженні Кантарджієва: в кухні Асен спав, а їдальня правила йому за робочий кабінет і вітальню. Асен пообіцяв, як тільки дядько переселиться в свою осінню «резиденцію», а він збирається переїхати цими днями, відразу запросити Абакума в гості. Абакумові неодмінно треба познайомитись з дядьком, пограти з ним в шахи і подивитись, як він розв'язує задачі та ребуси, щоб зрозуміти, хто справжній артист і що значить розум.

Абакум подякував і сказав, що нетерпляче ждатиме зустрічі з цією цікавою людиною. А сам подумав: «Або в Асені дивно поєднані талант і легковажність, і тому він, майстерно завдаючи ударів, розкриває одночасно свої карти і позиції; або ж, не виявивши в мене срібної чаші, вважає, що я цілком безпечна людина; або ж глибоко впевнений, що міцно тримає мене в своїх руках і може ліквідувати в першу-ліпшу мить, коли захоче чи коли накажуть ті, хто стоїть за його спиною. З цих трьох варіантів останній здавався найбільш вірогідним. Отже, насамперед треба позбавити цього типа можливості бачити в темряві», — вирішив Абакум.

Коли гості зібрались іти, Захов сказав:

— Дорогі друзі, дозвольте мені зробити вам одну скромну пропозицію. Я старий холостяк і, як бачите, дуже самотній. Хочете піти разом зі мною в театр на «Ромео і Джульєтту»? Спектакль чудовий. Я подбаю про квитки і чекатиму вас перед театром. Згодні?

— О-о! — розквітла в усмішці Віолета. І, не чекаючи, що скаже Асен, радісно вигукнула: — Звичайно, згодні! Згодні! — І пригорнувшись до нареченого, повторила: — Неодмінно прийдемо!

— «Ромео і Джульєтта» справді непоганий спектакль, — авторитетно підтвердив Асен, — та я особисто не дуже люблю такі трагедії. Я б віддав перевагу, наприклад, «Макбету». «Макбет» — оце трагедія! Але, щоб зробити вам приємність, згоден на «Ромео і Джульєтту». Дякую за запрошення.

Протягом кількох наступних днів Абакум настільки засвоїв операторське мистецтво, що міг уже зняти гнане вітром пожовкле листя, зграйку горобців, що весело пурхали, підполковника, який, підфарбовуючи вуса, захоплено розповідав про старовинні дамські корсети, і взагалі так наловчився, що навіть зафіксував, випадково підглядівши, довгий поцілунок Віолети та Асена.

Це була нова пристрасть, і вона серйозно захопила Абакума. Без перебільшення можна сказати, що він випускав апарат з рук тільки тоді, коли їв або лягав спати. Вечорами Захов вмикав проекційну камеру, і на гладенькій поверхні стіни раптом з'являвся сумний оголений ліс, низько нависле над чорними вершинами дерев похмуре небо, купи пожовклого листя біля пнів, яке сердитий вітер підхоплював і розносив у всі боки. Абакум крутив фільми з цими пейзажами по кілька разів, дивився їх, нахмурений, оповитий клубами синюватого диму. Потім міняв в апараті кінострічку, і на «екрані» перед ним оживали інші, менш романтичні фрагменти. Але і на них Захов дивився з напруженим інтересом. Звичайно це були обличчя випадкових перехожих на їхній тихій вулиці, огорожі, фасади буинків.

У ці дні його рукопис про античні пам'ятки і мозаїку не збільшився ні на один