Читати книгу - "Крутая плюс, або Терористка-2, Марина Меднікова"

Біля будинку Маріванни засідали жінки.

— Я з собезу, — сказала Кулик. — Розшукую родичів покійної Марії Іванівни Ярової. Чи не знаєте когось?

— Не знаємо, — відповіла консьєржка. — Сусідка одна опікувалася, та вийшла заміж, поїхала. А так — нікого. Ви не знаєте, кому її квартира відійде? Альбіна казала — державі.

— Яка Альбіна?

— Двірничка наша тимчасова. Вона вже не працює.

— А чому не працює?

— Підміняла нашу двірничку. Саме в той тиждень, коли задихнулися бідні Маріванна з Травкою.

— Як її звати?

— Альбіна Лопата.

— Я вас дуже прошу, як хто питатиме Марію Іванівну чи Травіату Голуб, дайте мені знати. Ось телефон.

Розмова з консьєржкою в будинку, де мешкали покійні Маріванна і Травіата Голуб, додала більше запитань, ніж відповідей. Щоправда, серед розмовної руди зблиснули кілька кристаликів цінної інформації. Відсепарую вдома. Де ці кляті таксі!

Може, їх зараз і немає? Відірвалася ти, Тетяно, від життя пересічних громадян. Джипи тобі подавай.

Автобусуй, як люди, не приндься. Зупинився приватник машталір. Запросив за п’ятнадцять хвилин їзди собі на літню відпустку в Туреччині.

Бачили спритного?

Додому бігла, кортіло Ігорка на руки. Загаялася з кодовим замком на парадних дверях. Відчула руку. Похолонула. Наїжачено обернулася.

— Ти всиновила дитину? Ігор Кулик, перший і єдиний її чоловік, тепер — колишній, помітно підупав. Рентґенний погляд показав: абияк харчується, багато працює, сам собі пере й прасує.

— Якась тітка через двері сказала, що ти на роботі. Запитав, а хто вона, сказала — няня. А тоді закричало «мамо»… Ти замінила замок? Мій ключ не підійшов.

— Я поміняла не тільки замок, Ігоре.

— Поговоримо?

Кулик повагалася. До розмови з чоловіком готова не була. Казати йому про сина? Досі відсувала на потім. Це потім ніяк не наставало.

— Додому не запрошуєш?

— Не запрошую.

Вийшли у двір. Сіли під деревом. Ігор Кулик поляпав по кишенях, припалив цигарку.

— Курити почав?

— Не тільки курити, Таню.

— Чула — оженився?

— Було. Загуло.

— Співчуваю.

— А як ти?

— Щиро? Не готова до розмови, ти мене заскочив… Повіриш?

— Красива стала, ледь упізнав… Хто тепер у тебе?

— Хлопчик.

— Як звати? — Ігорком.

Кулик прикурив нову від недопалка.

— Я страшенно хвилююся, — раптом зізналася Тетяна.

— Я теж, — хрипко кашлянув Кулик. — На мене образу тримаєш?

— Ні.

— Таню…

— Знаєш, Ігоре, давай так. Зараз ти собі йди. Я підготуюся до ладу. Запрошу тебе додому. Тоді й погомонімо. Гадаю, є про що.

— Ось. Телефони. Чекатиму, — зрадів Кулик.

Укотре подивувалася: живеш живеш розлого, вільно, нечисленні події шикуються одна по одній, на одного лінійного дистанції, звикаєш до ритмічного биття життєвого живчика. Аж раптом налітає вихор, жужмом витрушує на голову людей, справи, зустрічі. Все — на сьогодні, всі — миттю, з усіма — одномоментно. Підхопило, завирувало, вгамувалося, викинуло на берег. І знову — тиша. Відсапуйся до наступного смерчу.

Кулика старшого принесло невчасно. Проте закономірно. Скільки пам’ятала спільне з ним життя, мав здатність посутню інформацію зчитувати з аури. Щойно задумає дещо від чоловіка приховати, замовчати, а він — бемсь — питаннячко з теми. В яблучко. Не було того разу, щоби помилився. Так буває з дуже близькими, спорідненими людьми.

Гнітило зовсім інше: нещасний випадок із жінками скоївся саме тоді, коли в будинку працювала нова двірничка, Альбіна Лопата. Охайна, роботяща, непитуща. У жеку нового працівника як годиться не оформляли, бо Таміла сама попросила жінку замість себе попрацювати, доки в лікарні лежатиме. Таміла, майже твереза, підтвердила. Їй тра’ було якоїсь роботи, мені — заміни, що тут незаконного. А в лікарню потрапила, бо думали, що цей, як його… саломолоз. Сальмонельоз? А я як сказала? А де ви запізналися? А ми не пізналися. Вона підійшла й поспитала. До кого підійшла? Ти що, п’яна? До мене підійшла.

До того, як ви захворіли? Чого ти до мене сікаєшся!

Таємнича Альбіна Лопата починає вкладатися в схему. З’явилася напередодні злочину, зникла у безвість. Опісля. Лопат у телефонному довіднику виявилося сто двадцять на Київ. Серед них вісімдесят п’ять чоловіків… Які можуть мати дружин… І дочок… І сестер… Жіночі Лопати позитивного результату не дали. Жодної Альбіни. Щось підказує: ім’я штучно сконструйоване. Лопата…

Копати? Закопувати? Перелопачувати? Не те. Що ще роблять лопатою? Гребуть гроші? Крутиться відповідь, не дається. Вхопиш за кінчик, вислизає.

Лопаті турбіни, лопаті вертольота. До чого тут це!

Кидати. Лопатою можна кидати. Лопатою можна брати й вергати. Лопатою беруть більше, кидають — дальше. Це ж очевидно! Бєрі больше, кідай — дальше. Фірмовий вислів? Грипи Бевзь!

Кулик зморозило. Клацнула й замкнулася остання ланка. Лежить на поверхні. Хтось із тих двох неживих жінок якимось побитом упізнав Лідку… Лідка їх убила. Руками своєї вірної сучки-в’язнючки. Ось і відповідь, чому не гавкав собака на запах газу. Його теж попередньо отруєно. Чи приспано. Справа техніки. Злодійської майстерності. Якої їм обом не бракне…

Порожнеча. Байдужа, холодна порожнеча. На тому місці, де донедавна було тепло й затишно.

Кулик попленталася до кімнати. Сідалком угору, рожевим писком у подушку спав Ігор Ігорович Кулик, ухопившись за простирадло тугим кулачком.