Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 2, Анджей Збих"

Чорна, прокурена люлька, густе темне волосся над низьким чолом. Так, сумніву не було. Генрі, що чекав їх нагорі, крокуючи по кімнаті, був тим самим чоловіком, з яким рік тому Клосс зустрівся в паризькому готелі “Ідеал”.

— А мені сказали, що тебе вивезли, — міцно потиснув Клосс руку француза.

— Це правда, — відповів той. — Але дорогою я втік. Зараз, як бачиш, знаходжусь тут. Щоправда, тимчасово.

Генрі пояснив Клоссові суть справи. Кілька тижнів тому в Сен-Жілі заарештовано начальника тутешнього підрозділу макі — Марка. Він попався по-дурному. Документи в нього були чужі, але справжні. Намагаючись швидко дістатися в Гавр, Марк підсів у кабіну попутної машини. Виявилося, що шофер віз украдені з німецького складу консерви. Водія і всіх пасажирів, певна річ, посадили, але німці, звичайно, не здогадуються, хто попався їм до рук, бо до суду тримають Марка в тутешній тюрмі. Марк дуже багато знає не тільки про місцеві справи, а й про зв’язки з союзниками, знає, крім того, людей, які тримають зв’язок з нашим Центром через швейцарську філію. Тому Центр наказав обов’язково звільнити Марка. Діставши звістку про Клоссів приїзд, вони хотіли встановити з ним зв’язок якнайшвидше, бо його допомога була конче потрібна при підготовці операції. Однак не пощастило: Жан-П’єр виказав пароль фон Ворманну, а потім загинув під час нападу на в’язницю.

Клосс коротко переказав їм свою розмову з фон Ворманном, а також розповів про конфлікт, що, на його думку, існує між Елертом і лейтенантом з моноклем. Все це, резюмував він, дає можливість вести гру.

— Страшенно ризикована гра, — мовила Жанна, — але іншого виходу в нас, здається, нема.

— Припустимо, — втрутився Генрі, — що Ворманн ще не повідомив Елертові, що він справді вирішив діяти самостійно. Але не виключено також, що Ворманн працює, скажімо, на СД, а спроба шантажувати є приключкою глибше проникнути в підпілля. Так чи інакше, він надто багато знає про нас і його треба ліквідувати.

— Так, але в нього є ще десь звідомлення про розмову з Клоссом, — сказала Жанна. — Стривайте, стривайте, — пригадала вона, — цей капітан саперів казав, що був сьогодні в Гаврі разом з фон Ворманном. Там його сестра співає в кабаре.

— Авжеж, — підхопив Клосс, — для нього найбезпечніше — це сховати конверта з рапортом Елертові у сестри. Він знову відчув у роті маленьку скляну ампулу, приклеєну під яснами. — Я маю один план, — поволі почав Ганс. — Божевільний план і, крім того, страшенно небезпечний для Жанни. Але якщо ти згодишся, — звернувся він до дівчини, — то це дасть нам деякі шанси.

— Якщо треба… — знизала вона плечима. — Не знаю, чи ви повірите, але мені іноді жити не хочеться…

— Не скигли, — сердито перебив її Генрі, — ти не одна! — Він набив люльку свіжим тютюном, затягся і випустив дим. — Говори, Клосс, — наказав він. — Минулого року, в Парижі, у тебе теж був план, і досить непоганий… Відтоді мені подобаються твої ідеї. Тільки пам’ятай, що йдеться не лише про тебе, а також про звільнення Марка.

— Хай буде так, — відповів Клосс і виклав їм свій план.

Протягом наступних чотирьох днів нічого цікавого не сталося. Клосс по кілька разів на день зустрічався з фон Ворманном, Передусім у кабінеті, де лейтенант, вдаючи, ніби між ними нічого не було, холодно доповідав Клоссові про щоденний стан приготувань до перекидання групи агентів у Англію.

Після обіду вони, як правило, грали в більярд, та Ворманн ні разу не обмовився про справу, коли не вважати на кинуту мимохіть фразу між ударами:

— Десять днів — це максимальний термін, Гансе.

Якщо не зважати на цю фразу, то стосунки між лейтенантом фон Ворманном і обер-лейтенантом Клоссом були нормальні. Про загрозу, що випливала з цієї фрази, безнастанно нагадувала Клоссові маленька скляна ампулка, з якою він тепер не розлучався ні на мить. Впевненість у тому, що варто міцно натиснути язиком, аби відірвати її від ясен, була для Клосса надзвичайно важливою. Саме ця ампулка, хоч це й звучить парадоксально, надавала йому байдужості, дозволяла спокійно обмірковувати можливі ходи противника. Вечорами він, звичайно, бував у пансіонаті “Ле Труа”. Це не викликало жодних підозр, бо салон Жанни Моле щоденно відвідувало чимало офіцерів, а те, що йому довелося ще двічі тут заночувати, викликало в решти тільки заздрощі.

На п’ятий день, як було домовлено, він вийшов з резиденції абверу і зайшов до найближчого бистр. Генрі, якого Клосс не бачив від тої пам’ятної ночі, сидів у кутку над чаркою аперитиву, вдаючи, що уважно читає продажну паризьку газетку.

— Те, що ти просив, уже в Жанни, — промовив він, не дивлячись на Клосса.

— А що з Гавром? — запитав Клосс.

— Зараз я звідсіля вийду, — відповів Генрі. — В серветці на столику лишиться ключ від квартири фройляйн Беніти фон Ворманн, а також її адреса. Щодня від дев’ятої до одинадцятої вона виступає в німецькому казино.

Не промовивши більше й слова, не глянувши навіть на німецького офіцера, Генрі підвівся з-за столика і підійшов до шинквасу, де господарювала красуня, якій уже перевалило за сорок. Тієї миті, коли він розраховувався, заступивши собою господиню, Клосс узяв загорнутий у серветку ключ.

Скінчилася бездіяльність, перегортання паперів в абвері, де єдиним заняттям були щоденні рапорти Елертові. Можна взятися до першого пункту плану, який у розмові з Жанною і Генрі Клосс назвав божевільним.

Старенький розхитаний автобус привіз його в Гавр близько дев’ятої. Клосс спершу зайшов до казино, щоб побачити володарку квартири, в якій він збирався понишпорити. Беніта фон Ворманн була високою й дебелою рудоволосою дівчиною з слабеньким голосом. Клосс послухав сентиментальну пісеньку про німецького солдата, що привіз своїй дівчині помаду з Франції, хутро з Росії і шовк із Греції. Зворушені офіцери довго плескали співачці, викликаючи її на біс, ніби цими оплесками й окриками хотіли заглушити в собі думку,