Читати книгу - "Великі сподівання, Чарльз Діккенс"

Промовив він ці слова чи то вибачливо, чи то осудливо, в усякому разі, мене вони трохи неприємно вразили, і я все ще скоса позирав на його непроникне обличчя в надії щось там догледіти підбадьорливе, коли раптом він сказав, що ми вже дійшли до Барнардового заїзду. Вигляд цього «заїзду» мене аж ніяк не врадував: я уявляв собі містера Барнарда, як реальну особу, власника готелю, проти якого «Синій Кабан» з нашого містечка скидався б на звичайнісіньку нічліжку. Аж воно виявилося, що Барнард - це безтілесний дух, фантом, а його заклад - купа бруднющих облуплених будівель, згромаджених у гнилому закуті, де сходилися коти з усієї околиці.

Хвіртка впустила нас до цього милого пристанища, а довгий прохід вивів на маленький похмурий двір, який видався мені схожим на безмогильний цвинтар. Зроду я ще не бачив таких понурих дерев, таких понурих горобців, таких понурих котів і таких понурих будинків (числом десь так із шестеро). Вікна помешкань, на які поділялися ці будівлі, виставляли на видноту фіранки й штори в різних стадіях пошарпаності, ущерблені вазони, потріскані шибки, усілякі нужденні підпірки й закурений мотлох, а порожні кімнати бликали мені в очі численними наліпками: «Здаємо в оренду», «Здаємо в оренду», «Здаємо в оренду», неначе більш не знаходилось охочих тут селитись, і душа неприкаяного Барнарда поступово заспокоювалась у міру того, як нинішні постояльці один за одним накладали на себе руки й лягали в неосвячені похоронним церемоніалом могили під бруківкою двору. Виряджене у брудний жалобний покров з кіптяви й диму, це занехаяне створіння Барнардове, зведене до рівня смітника, притрушувало голову свою попелом, покірно змирившись із покутою й приниженням, що випали на його долю. Так сприйняв це мій зір, тоді як сморід сухої, мокрої і всякої іншої гнилитви, що тихенько гнила на занедбаних горищах та в погребах, а також сморід пацюків, мишей, блощиць та сусідніх стаєнь відчутно дратував мій нюх і нав'язливо кричав: «Нюхайте мікстуру Барнарда!»12

Таким далеким від ідеалу було здійснення першого з моїх великих сподівань, що аж розгубленість проступила у моєму погляді, коли я подивився на містера Вемміка.

- Справді,- сказав він,- зрозумівши мене по-своєму,- тут так безлюдно, що вам нагадало провінцію. Мені теж.

Він провів мене в якийсь куток, і ми сходами - які поволі перетворювались на руїну, через що мешканці верхнього поверху, відчинивши котрогось недалекого ранку двері, могли виявити, що їм немає анінайменшої можливості зійти вниз,- піднялися на горішню площадинку, де на двзрях побачили напис: «М-р Покет-мол.», а на скриньці для листів прочитали приліплений папірець: «Скоро буду».

- Він, мабуть, не сподівався вас так рано,- пояснив містер Веммік.- Я вам більше не потрібен?

- Ні, і прикміть мою щиру подяку,- сказав я.

- Оскільки готівка йде через мої руки,- зауважив містер Веммік,- ми, очевидно, бачитимемось досить часто. Усього вам найкращого.

- І вам так само.

Я простяг руку, і містер Веммік спершу подививсь на неї так, наче я чогось просив у нього. Проте потім глянув на мене і зрозумів свою помилку.

- Авжеж! Звичайно. Ви звикли тиснути руку на прощання?

Я трохи розгубився, подумавши, що в Лондоні це, можливо, вийшло з моди, але відповів ствердно.

- А я відвик якось,- сказав містер Веммік,- Хіба що коли назавжди прощаєшся. Що ж, я дуже радий нашому знайомству. Всього найкращого.

Коли ми потисли один одному руки й він пішов, я відчинив вікно на сходовій клітці і мало не відтяв собі голову, бо підпорки перегнили й рама впала донизу, мов ніж гільйотини. Щастя ще, що я не встиг вистромити голови назовні. Уникнувши в такий спосіб погибелі, я вдовольнився тим, що став сумовито споглядати затуманений краєвид Барнардового заїзду, яким він поставав крізь грубий шар бруду на шибках, і розмірковувати при цьому, що Лондон великою мірою перехвалено.

Містер Покет-молодший, здається, розумів під словом «скоро» щось зовсім інше, ніж я, бо, прочекавши його з добрих півгодини, я зовсім занудився і встиг на кожній шибці по кілька разів повиводити пальцем серед бруду своє ім'я, коли нарешті почув на сходах ходу. Одне за одним у полі зору з'явилися капелюх, голова, шийна хустинка, жилет, штани й черевики молодика приблизно однакового зі мною суспільного положення. Під пахвами він ніс два паперові пакунки та ще в руці кошик полуниць, і весь був захеканий.

- Містер Піп? - спитав він.

- Містер Покет? - спитав і я.

- Дорогий мій, ви вже даруйте! - вигукнув він.- Я знаю, що з ваших країв якийсь диліжанс від'їжджає ополудні, то й подумав, що ви ним і прибудете. Власне, я тільки заради вас виходив, хоч це мене зовсім не виправдовує: я подумав, що як ви з провінції, то вам, може, захочеться трохи ягід на закуску, і махнув на Ковент-Гарденський ринок,- там добрі бувають.

Дивлячись на нього, я відчув, що просто очам своїм не вірю. Я якось недоладно подякував йому за увагу й подумав: чи не сон це все?

- А двері ці, дорогий мій, такі неподатні! - вигукнув господар помешкання.

Бачивши, що він змагається з дверима, коли вміст двох пакунків у нього під пахзами вже почав перетворюватись на квашу, я висловив бажання потримати їх. Він з привітною усмішкою простяг пакунки і кинувся в бій з дверима, наче перед ним був хижий звір. Врешті двері розчинились, і то так раптово, що він полетів на мене, я на протилежні двері, і обоє ми засміялися. Але все-таки я й досі очам своїм не вірив, так наче все це діялось уві сні.

- Прошу, заходьте,- запросив мене містер Покет-молодший.- Сюди, будь ласка. Тут не бозна-які вигоди, але, сподіваюсь, до понеділка ви якось перетерпите. Мій батько подумав, що вам краще буде провести завтрашній день зі мною, ніж з ним, і що ви, можливо, захочете пройтися по Лондону. Я залюбки покажу вам місто. Що ж до столування, то, сподіваюся, воно буде не найгірше, оскільки харчі приставлятимуть із сусідньої кав'ярні і - мушу додати - за ваші гроші, таке розпорядження дав містер Джеггерс. Помешкання ж у нас не надто розкішне, я-бо сам себе утримую, батько нічим не може мені допомогти, та я б і