Читати книгу - "Новели, Черемшина Марко"

Побережничка порозкладала на дубовім столі усі страви та й усі пугарі поналивала. Але поклала під скатерть забагато сіна та й пугарі хитаються і розливаються, а шандарі віщують із того господарям щастя.

Побережник веселить своє лисяче лице і приповідає:

- Ще ця хата не гостила таких файних, та пишних, та путерних гостей. Ще ці миски і полумиски не тримали страву перед такими делікатними та черлененькими губками, а ці пугарі ще не дзоркалися в таких біленьких та пухкеньких ручках панських.

- Ану-ко, поживайте, ану-ко досягайте, мої дорогі та золоті гості, наставники годні!

Із страв б’є пара на шандарські точені лиця і заливає гостям очі та й заважає їм їсти й пити.

У віконниці ударили, як груда, мужицькі голоси хропаві.

Здриглася у вуглах хата.

Як комендант зачув з-перед вікон коляду, обрушився дуже і кинувся до постерункового:

- А то по-якому? Тож я всему селу заказав колядувати, лиш одному Казикові Тшецєцкому дав позвоління.

- Сповнився розказ пана коменданта,- каже постерунковий.

- А то що?

- То, що чуєте.

- То ж то не Казиків голос, та й коляда не наша!

- Є там і Казик межи ними, бо Іван Гавриш зробив з ним спілку. Я здибав їх уже у війта, що так само дивувався, як пан комендант. Я до них з карабіном, а Казик мені ваше позвоління перед очі тиць: не важся,- каже,- тих хлопів арештувати, бо то мої спільники,- я вистарав позвоління, а вони мають колядувати, то буде і мені, і їм дижма. Читаю, його правда.

- А то раз гунцвот,- добріючи, дивується комендант.

Побережник мішається несміло до тої бесіди:

- Бо то, прошу, пане коменданте, тот Казик Тшецєцкі непривишний навіть до такої роботи, як коляда. Він таки ще за Австрії, єк був у нас шевцем, то робити анітрішки, ані не подивиться в той бік, де робота, лиш ціле літо лежит холодами та й лиш посвистує. Єму, бувало, аби так дес рибку у ріці зловити, заячика в лісі убити, курочку на прострибі дістати, та й жив у селі коло газдів - не до вашого гонору кажучи - такий собі бараба. А тепер він у селі великий, де би він сам пішов колядувати і коляду носити! Але я отут межи нами кажу вам вірну правду, шо єму не варт поляком бути, бо то - шануючи образ і вас ірщених - таки пустий друк та й решта.

- А з ким же він став на спілку? - питає комендант.

- З ким, як не з кримінальниками,- відповідає побережний і вияснює: - Тої середи випустили з фурдиги Івана Гавриша, того бунтаря, що у читальні був головов та й кооперативу провадив, а він почув, що Казик має на коляду позвоління, та й гайда до него. Робім,- каже,- малу кооперативу: ти дай-ста позволіннє, а я зберу колядників, та й половина коляди буде тобі, а половина піде на нашу школу. А Казик лиш цего хоче. Та й вже тримають собі сервус.

- А хто ж ще до них пристав?

- Хто ж, єк не тоті стрілці, тоті опришки, що є їх лиш п’ять, а коніруют цілим селом.

- Ті, що сиділи за війта Порембского?

- Ті самі.

- А може би, їх прецінь зараз замкнути?

- Зараз як зараз, але досвіта буде можна.

- Та чому так пізно?

- Бо як набудемося, то пан комендант, як звикле, схочут дес попогратиси, а Гавришева Марічка над усі дівки найфайніша. То най старий удовець Гавриш колядує на школу, а ми підемо до єго доньки колядувати. Я підкину у хоромах стару рушницю, а як він прийде до хати, то пан постерунковий знає, що має робити: лантушок на руки та й навперед себе…

Цих слів не чула вже кругла побережничка, бо почула, що коляда скінчилася, і вона винесла коляду надвір, а комендант поплескав побережника по плечах та й хвалив собі його раду.

А постерунковий, врадуваний, вхопив револьвер і вибіг на подвір’я та стрілив три рази, аби й село, і колядники знали, що шандарі не сплять, та й аби страх мали.

Гомін полетів понад колядниками та й понад селом, ударився об ледяні верхи гір та й розшумівся горганами і долинами та давав вовкам знати, що село їм нової коляди співає.

(Згадка)

Присвячую пам’яті дєді

Десь зійшлося шість дєдів у Кутіх і змовилися, що в середу вже відвозять своїх синів до шкіл в Коломию, хоть най нені плачуть, хоть най під колісє лягають.

Досвіта хлопця у віз та й холодом, холодом у пістинськім лісі з’їдуться так, гейби не хотячи, гейби на попас під смеречиною. Та як хлопці з-поза смерік звідти не звідти здиблються і, як писанки, скачаються та й розпізнаються, то всю тугу з себе у росу поскидають, а коли ще й доля їх пальчиком закличе, то, як молоді голубці білі, у мури крильми летіти будуть. Не буде їм привиджуватися, що село їх здоганяє, навперед воза лягає і до міста не пускає. Не буде їх ніщо у грудях спирати, не буде їм дорога порохом в очі метати.

Буде їм сонечко цвітом личко малювати…

Так дєді себе безпечили та й так зробили, бо дєдева міць в хаті, а ненині сльози.

Ще заки село пробудилося, дєдя заставили Іванчика поцілувати неню в руку та й на віз на сіно сідати.

- Таки везеш його ситити,- ломили собі руки неня.

Дєдя містили на возі зелену скриньку та й квапилися, гей перед тучею.

Неня відкликали Іванчика до комори і шепотіли, що в гарчику на дні у молоці є три срібні леви. А відтак перешінкали Іванчика, а відтак переперезали, а відтак червоне яблучко в писану торбину поклали, а відтак плакали.

А як гуси загегали, овечки заблеяли, коровки замукали, то Іванчик вже сидів в білій корушинці на возі коло дєді і минав хату.

Вікна глипали за ним і хмурилися.

Двері запиралися і