Читати книгу - "Терновий світ, Шевчук Василь"

Це каже вам попович.

— То ви з духовних, а не з дворян? — спитав Тарас. — А я ж то бачу...

— Що? — .спохмурнів.

— Свій чоловік!

— А я — не свій? — образився Василь Михайлович.

— Василю, ти, мій голубе, із козаків, що вибилися в якесь там панство. В тобі ще, слава богу, бунтує вільний козацький дух, — утішив його Тарас.

— Спасибі...

— Настане час, коли порядні люди соромитимуться звання дворян, — сказав-подумав Чернишевський. — Цей клас вже так себе зганьбив, що не одмитися йому вовіки!..

— Ось як дадуть селянам волю, то все лихо забудеться, — сказав Василь Михайлович.

— Ні, перейде в нову, ще гіршу якість. Хто жив чужою працею, і далі нею житиме. Реформа не розв'яже цього гордієвого вузла.

— Його рубати треба, — сказав Тарас. — Сокирою!

— Голос народу — голос божий, — підтримав Чернишевський. — Це розуміли ще старожитні римляни.

— Де ж той народ? — оглянувся Василь Михайлович.

— Ось він — Тарас Шевченко, душа народу, згусток його найкращих якостей!..

— Миколо, гріх сміятися з простих людей... — скривився на те Тарас.

— Я не сміюсь.

— А про журнал забули! — гукнув Тарас, згадавши, чого прийшов. Коли його хвалили чи величали, чувся щоразу зле.

— За літо все залагодимо, зберемо силу творчу і грошову, а восени почнемо дружно діло, — сказав Василь Михайлович. — Дасте до першого числа журналу віршів?

— Вважай, що вже їх маєш. Марка Вовчка не омини!

— А кажете, що кепський з вас редактор.

— Ну ось, третина номера уже готова, та ще яка! — всміхнувся Чернишевський.

— Куліш щось дасть і Костомаров... — сказав Тарас.

— Вже ясно, що перша чарка не буде у вас колом. Про інші можна думати. Та перш за все — добути треба дозвіл на видання! — встав Чернишевський. — Дякую. Мені вже час... Григоровичу, чи не змогли б пройтися зі мною трохи?

— Змогли б, — всміхнувся на те Тарас. — "Для милого дружка й сережку из ушка". Здається, так в народі вашім кажуть?

— І роблять так.

— Устами б вашими та пити мед, — нахмурився, згадавшії Третій відділ і конфірмацію.

— Я ж не сказав — жандарми, — вловив той настрій Чернишевський. — В Орлових та Долгорукових теж є "дружки" і серед ваших земляків.

— Це правда.

— Принести, може, чаю? — спитав Василь Михайлович, який боявся таких розмов.

— Ні. Ми йдемо. Спасибі, — сказав Тарас. Прощаючись, промовив мрійно: — Чудо!.. Вертаю з України, а в нас — журнал!.. Як у людей...

— Я трупом ляжу, а це зроблю, — врочисто й твердо мовив Василь Михайлович...

...Над Петербургом простерла крила тепла травнева ніч... Не біла ще, а сивувата, наче морський туман. І ліхтарі горіли не скрізь, та тільки то тут, то там. Як вовчі очі... Мойка зітхала сонно, хлюпаючи в слизьке каміння набережної... Мовчали довго, слухали, як засинає місто… Тарас озвався перший, бо не любив мовчання вдвох:

— Я був у вас на Волзі... Могуть, краса!..

— Коли вертались із-за Уралу? — спитав спокійно Чернишевський.

— Відвідав ваш Саратов. Шукав Миколу Костомарова.

— Ви знаєте, що він приїде скоро?

— Чув. Тільки жаль, що ми, напевно, з ним розминемося...

— Збираєтеся на Україну?

— Я там не був аж цілих дванадцять літ!.. — не скоро сказав Тарас.

— Шкода, що я не бачив краю вашого... Там, мабуть, рай?

— Едем!.. — всміхнувся гірко. — Кріпацькі райські кущі...

Не називаю її раєм,

Тії хатиночки у гаї

Над чистим ставом край села.

Мене там мати повила

І, повиваючи, співала,

Свою нудьгу переливала

В свою дитину... В тім гаю,

У тій хатині, у раю

Я бачив пекло... Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають...

— Які страшні й прекрасні вірші! Це, звісно, ваші?

— Писані ще за Уралом, — глухо сказав Тарас. — Наперекір всьому і всім!..

— Я радий, я щасливий, що познайомився, Тарасе, з вами, — озвався Чернишевський схвильованим, аж ледь тремтячим голосом. — Було б таких багато, ми визволили б народи наші!..

Тарас промовчав: мимо пройшло якихось двоє молодиків, а він же знав із уст Мокрицького, що до його особи поліція і досі не байдужа. Та й Чернишевським вона також цікавиться...

У Петропавловці пробило одинадцять.

— На вулиці нам не дадуть поговорити толком, — сказав Тарас. — Коли б кудись...

— На Марсовому, як у степу, все видно.

— Ай справді! На засланні, як треба було погомоніти з кимось без зайвих вух, ми йшли у степ.

— Чи скоро ви поїдете на Україну? — промовив Чернишевський, як вибралися з тісної набережної на вільний простір Марсового.

— Вже клопочусь об паспорті, — сказав Тарас. — П'ять днів як подано про це прошення, а від міністра двора нема нічого. Ви ж знаєте, що Академія йому підлегла?

— Діло це політичне, отже, — як скаже Третій відділ, то так і буде.

— Жандармське царство!

— Будете на Україні, в народній гущі, вслухайтесь і придивіться, що там... Які ідеї бродять? Чи ще надовго стане терпіння ждати волі із царських рук? Якої волі прагнуть прості селяни-кріпаки? Чи змовчать, чи підкоряться, якщо їх звільнять без землі? — промовив тихо Чернишевський.

— На майже все я міг би вам і зараз відповісти... — сказав Тарас. — Та хай уже, як побуваю вдома, на Україні...

— Ви маєте якісь зв'язки з домівкою?

— Я їх ніде й ніколи не поривав. Тим паче тут, у Петербурзі, де земляків чимало й вони постійно їздять сюди й туди.

— Це все панки. Мене ж цікавить простий народ.

— Мене також, — всміхнувся. — Панки самі не їздять, із ними слуги різні, з якими я знаходжу спільну мову скоріше, ніж з панами. А в дворових рідня по селах...

— І все ж самі побачите і більше, й глибше.

— Мабуть...

— Я всіх розпитую, хто побував у селах, у глушині. Чекаю на Костомарова... Цікаво, що там діється у нас, на Волзі-матінці!.. Все спить чи вже розплющує на волю очі?..

Оглянувшись, Тарас сказав рядками з вірша:

Не жди сподіваної волі —

Вона заснула: цар Микола

Її приспав. А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру —

Та й заходиться вже будить!..

— Не скажеш краще! Коротко і просто в ціль. Як постріл!.. "Громадою обух сталить; Та добре вигострить сокиру..." Давно ви це написали?

— Торік, десь перед Новим роком.

— Надрукувати б цей вірш у нас, у "Современнике"! Знялася б буря...

— Спробуємо? — спитав Тарас.

— Ні... Розженуть, розгромлять!.. А рано ще... Та й цензор зніме...

— Знаю. Я так сказав, жартуючи, — зітхнув Тарас. — Тирани можуть вдержатися при владі лише тоді, як музам заткнуть роти. І навпаки, та влада, яка так діє, суть тиранія.

— Ви ще й філософ!.. Звідки у вас знання?

— Біда навчала. І вчився сам, де тільки міг.

— Ви, ваш талант і, врешті, ваша доля доводять красномовно, що лад існуючий, який пригнічує народні маси, знекровлює країну, поступ людства, — сказав суворо Чернишевський. — Ви вирвалися з пітьми до світла творчості, а скільки там лишилося Шевченків, Ломоносових!.. Від Петропавловської долинув бій курантів.

— Нагадують, що там нас ждуть, що місце добрим людям завжди знайдеться, — тихо сказав Тарас.

— Про що ви?

— Про фортецю й всевидяще жандармське око.

— А-а... Вас гнітить ця перспектива?

— Ні, швидше злить!.. Поставили на пострах шведам мури, самі ж тим часом мучать у них найкращих своїх людей. Тут підійшов, хитаючись, худий, тонкий чиновник.

— Це ви? — спитав.

— Ні. Чорт! — пужнув Тарас цікавого.

Той осінив себе хрестом, проте тікати не поспішав.

— Згинь, очмано, а то гукнем квартального! — додав Тарас. Чиновник позадкував, злякавшись чи вдаючи наляканого, а далі кинувся навтікача.

— У мене ще до вас прохання, — озвався тихо Чернишевський. — Чотири роки тому на Київщині зчинився бунт. Селяни йшли на Корсунь, озброєні хто що схопив... їх розстріляли...

— Я побуваю у тих місцях, — сказав Тарас. — Мені уже розказували...

— Дізнайтесь якнайбільше. Це знадобитись може. Як свіжий досвід і як урок, з якого слід зробити належні висновки...

— Гаразд.

Невою в сірій нічній імлі пливли вітрила, щогли...

— Міст розвели! — стривожився за нього Чернишевський.

— Нічого. Я вернуся до Білозерських чи погуляю Літнім, як то бувало в молодості, — сказав Тарас.

— Коли ж ви їхатимете?

— Давно готовий. Тільки одержу паспорт, так і на поїзд!

— Певно, ми не побачимося до того часу... Хай вам щастить!

— Спасибі. Правду кажучи... — протяг Тарас, — мені аж страшно їхати... Не можу я дивитися на цю ганьбу!..

— Від того зліші будете.

— У мене й так усе кипить! Ледь стримуюся...

— Мені пора... Дозвольте вас поцілувати! Хто зна, коли побачимося...

Вже попрощавшись, рушили на перехрестя, де мали бути візники. До Поварського звідси шлях не близький.

— Аж заздрю вам... — озвався Чернишевський. — Весна в селі!.. Та ще на півдні, де буйне все, розкішне...

— І рідні мої на панщині...

— Пробачте. Мимоволі завдав вам болю... Повернетесь, то треба буде гуртом над цим подумати...

На розі, де зливалися канал і Мойка, куняв візник.

Потисли мовчки руки. Застукотіли об брук копита, й візок пірнув у туманець, що розпливався із Мойки набережною... І стало тихо-тихо... Як у пустелі...

...Граф Адлерберг не озивався вже двадцять днів. Тарасові терпець давно урвався, і він уже, напевно, без паспорта чкурнув би з Петербурга, якби не стримував його Толстой, що вигадав шлях обхідний для добування виду. Дізнавшись, що президент погодилася уже давно на дозвіл Шевченку виїхати на Україну, він написав записку секретареві її височества, своєму приятелеві, Мюссару, щоб той ще раз звернувся до імператорової сестри. Тарас тим часом поговорив з Мокрицьким. Той обіцяв сприяти, як тільки буде формальний дозвіл її височества Марії Миколаївни.

Сидів і ждав. Вже все було спаковане у чемодан і скриньку, вже попрощався з друзями, — вони були упевнені, що дозвіл ось-ось дадуть! — а віз не зрушив з місця, загруз в багні узгоджень та листувань. Учора Мюссар вернув записку з магічним словом "згодна", й Тарас заніс Мокрицькому листа від Академії з цього ж таки питання. Тепер чекав, що скаже граф Шувалов, столичний обер-поліцмейстер.

Прокинувся, коли пробило п'яту, й не зміг заснути більше. Лежав, ходив від столу до умивальника, спускався вниз і згодом знову "зносився" на антресолі. Щось мав робити, діяти, а що, не знав. Даремно, мабуть, здався на умовляння старого віце-президента й не втік із Петербурга!.. Гай-гай, колишнього, екс-віце-президента!.. Підписано указ царя про зміщення його з посади.