Читати книгу - "Тисяча причин для розлучення, Леся Найденко"

- Та нічого. У мене все одно безсоння, - я піднялась на ноги. – У мене ідея. Краще, ти відпочинь, а я з нею походжу.

Андрій з легкою недовірою перевів погляд з мене на донечку.

- А тобі точно не важко? Вона засинає тільки на руках...

- Мені ж треба тренуватися.

- Гаразд... Я поки приляжу, - у нього голосі відчувалася щира вдячність. - Клич, якщо що.

- Добре.

Колисати дитину було так цікаво. Це наче якийсь магічний ритуал, який може зірватися, якщо неправильно зробити потрібний рух. Ось ходжу по колу та наспівую пісню про гусей – Уляна зацікавлено кліпає оченятами й посміхається. Але тільки-но захочу присісти, як вона знову починає хникати.

Цікаво, а хто народиться у мене? Хлопчик чи дівчинка? І чого у мене? У нас! Ой, як же хочеться, аби Єгор підтримав... От тільки після череди сварок та випробувань моя вагітність здається фінальним ударом нижче пояса.

Уляна нарешті здалася. Я вирішила не нести її у ліжечко, бо заколисати – це одна справа, а перекласти – завдання підвищеної складності. Для цього треба проходити курси саперів. Так само обіймаючи племінницю, разом з нею я вмостилась на диван. Так ми й проспали до самого ранку.

Прокинулись від запаху пригорілої каші.

- Гадство, - почулося з кухні. – Знову завтикала... Андрію, зроби собі бутерброд, бо вівсянка відправляється у смітник. Як і каструля...

- Добре, люба. Тобі теж зробити?

- Ну звісно! Не голодною ж мені ходити. З самого ранку задовбуєш дурними питаннями...

Все ж таки Поліна – дружина мрії. Якби це вона потрапила в Куманівці, то вже б прибила свекруху лопатою. А, може, навпаки. Тамарі Петрівні могла б сподобатися така бойова невістка.

Раптом я відчула, що дуже скучила за Єгором. Сильніше, ніж будь-коли до цього. Може, це прозвучить занадто сентиментально, але тепер я відчувала сум за двох. Дістала телефон. Поки він стояв на беззвучному, там накопичилося чимало пропущених. З пару десятків від Єгора, три від Соні, п’ять від Тамари Петрівни і один з невідомого номеру – напевно, намагались шифруватися, телефонуючи з мобільного Санти Миколайовича.

Уляна потягнулася.

- Тікулека! – привіталась зі мною. Дістала з-під подушки свою соску та поповзла на кухню до батьків. – Халюка.

- Хто тут прокинувся? – зраділа Поля. – Ходімо одягнемо чистий підгузок... Тань, підіймайся, бо скоро приїде Єгор!

- Не хочу...

- Бігом! У мене тут не хостел, тобі пора вшиватися додому.

- Яка ж ти важка людина.

Насилу змусила себе стати на ноги. Мій вагітний мозок нарешті усвідомив, яку дурість викинув напередодні. Стало соромно... Гаразд, діватися нікуди. Це доросле життя, крихітко. Час рухатися далі.

Думала привести себе до ладу, щоб не злякала коханого своїм зовнішнім виглядом – досить стресів для нього. Але не встигла. У двері постукали.

- Привіт. Що з твоїм носом? Ти як... качкодзьоб, - промовив Андрій, сміючись. – Пластику зробив?

- Довга історія... – почувся голос Єгора. – Таня тут?

- Авжеж, проходь.

Я прожогом кинулася у ванну. У мене навіть промайнула думка злиняти через квартирку. Але в туди б не проліз мій зад, а шкода... Зупинилась, видихнула.

- Таню, - Поліна постукала у двері. – Давай вилазь!

- Ще хвилину.

Наче ця хвилина додасть мені сміливості! Наївна.

- Сонечко... – заговорив Єгор, розтоплюючи моє серце. – Не бійся. Я все знаю.

У мене затремтіли коліна. От же Полька! Все ж таки не вміє язика за зубами тримати.

- Знаєш? – я прочинила двері й повільно вийшла до коханого.

- Так.

Єгор теж виглядав втомленим. Мішки під очима, скуйовджене волосся, пом’ятий одяг. То він так сильно переживав за мене, що не міг очей зімкнути? Бідолашний...

- Полька розповіла? Чи Андрій? – я перевела погляд на родичів. – Скажи, кого я маю вбивати першим.

- Та ні... – розгубився Єгор. – Я сам побачив.

- Як? – мимоволі провела рукою по животу. Якщо не враховувати легкої прослойки жирку, він все ще був відносно плаский.

- Ну зайшов додому і побачив. Це, звісно, повна срака. Нам тільки цього не вистачало... – зітхнув. – Але все не настільки катастрофічно, щоб аж тікати! Ну невже ти злякалась моєї реакції? Я ж наче ніколи не був тираном.

Я щось зовсім заплуталась.

- Постривай... Що ти побачив?

- Потоп. Що ж іще? Шкода, сусіди знизу поїхали у відпустку. Якби вони побачили, мокрі сліди на стелі, то ми б раніше відреагували. А так довелося усю ніч бігати з під’їзду в під’їзд, щоб знайти ту бабцю, якій вони залишили ключі! Ми зайшли, а там таке робиться... Тупо стеля впала.

Я кліпала очима і не відстрелювала, про що він взагалі каже.

- Ви сусідів затопили? – перепитала Поля.

- І себе, і судів... Я просто не уявляю, за які гроші все це ліквідовуватимемо. Хоч нирку продавай.

Твою ж наліво... Ну за що це мені? Я ж наче закривала всі крани. Чи ні? Хіба пригадаєш? Тоді так швидко збиралась до свекрухи у лікарню, що могла й недогледіти.

- Чорт.

- Але не переймайся, - Єгор обійняв мене. – Щось вигадаємо. Треба було відразу розповісти мені, а не ховатися у сестри, як дитина, що зробила шкоду.

- Та я...

- Може, доведеться пожити у мами...

Мене наче по голові вдарили.

- НІ! – вигукнула. – Я не повернусь у Куманівці. НЕ ПОВЕРНУСЬ. Все. Точка!

- Можете пожити у нас... – запропонував Андрій, за що тримав копняка від Полі.

- У будь-якому разі доведеться кудись переїхати, бо там страшне болото, - кивнув Єгор.

Я схопилась за голову.

- Пробач... Не знаю, як так вийшло.

- Тобі треба бути уважнішою, - з легким докором зауважив Єгор.

- Це точно! – Полька ледве стояла на ногах від сміху, який душив її зсередини. – Але Великий Потоп – то не єдиний результат неуважності нашої Тані. Скажи вже йому!

- Що ти ще накоїла? – ледь не стогнав Єгор.