Читати книгу - "Тисяча причин для розлучення, Леся Найденко"

Стало якось обіднєнько, що всіх собак спускають на мене. Кран не вимкнула через свекруху, вообщє-то. То її мнима хвороба збила з пантелику. А дитина... Ну її теж я не сама робила.

- Не я. А ми.

- Щось мені вже страшно...

- Та нічого такого, - я видушила усмішку. – Я... я... цей. Забула в Куманівцях зарядне від телефону.

- Таня! – Поліна звела брови. Ну копія наша мама. – Скажи йому, бо я сама це зроблю!

Я поглянула на Андрія, шукаючи підтримку бодай у ньому. Але й той не поспішав прикривати мене. Напевно, боявся отримати наганяй від дружини.

- Ну гаразд... Коханий, ти тільки не хвилюйся.

- Після цих слів завжди наступає армагедон.

- Можна й так сказати, - у мене починався істеричний сміх. – Я...

Поля таки не витримала.

- Та вагітна вона! ВА-ГІ-ТНА.

Єгор відкрив рота, наче йому забракло повітря. Повільно обернувся до мене.

- Як вагітна? – сумні очі разом зі зламаним носом створювали ідеальний ансамбль нещасного біденятка.

- Трішки... – чомусь спробувала виправдатись я.

- Не може бути. Це моя дитина?

Я захотіла тріснути його по голові.

- Якщо і далі будеш верзти таку маячню, то вона буде тільки моєю.

- Просто... Як же так... Чому саме зараз?

Поліна схилилась до вуха Андрія.

- Пам’ятаєш, ми задавалися тим самим питанням?

- Ага.

Єгор присів на диван. Схопився за голову та застогнав, наче його катують... Не такої реакції я хотіла, зовсім не такої. Я ж бачила, які відео викладають знайомі дівчата. Вони презентують чоловікові позитивний тест на вагітність, а той від радості хапає їх на руки та кружляє в обіймах. Гаразд, мене на руки підіймати не обов’язково, нехай побереже поперек. Але чому б не зобразити бодай краплину радості?

- Мені треба побути на самоті, - добив Єгор.

Піднявся на ноги. Хитаючись, як зомбі, вийшов на двір.

- Яке їхало, таке й здибало, - зітхнула Поліна. – Що одна втекла, що інший.

- Але мені можна панікувати! Я ж все ж таки жінка...

- Не дискримінуй чоловіків, - насупився Андрій. – Ми теж маємо право на дурні вчинки.

Може, воно й так, але мені стало геть погано. Почувалась покинутим цуценятком. Е... чи покинутою вагітною собакою, якщо точніше.

- Хочу їсти, - зізналась, хлюпаючи носом.

Поліна зробила омлет та підсмажила ковбасу, як це частенько готувала перед школою мама. На якусь мить мені стало так затишно, наче вдома. Не у Вінниці вдома. А з батьками, у минулому. Де не було ані чоловіків, ані переживань про роботу, ремонти чи народження нащадків. Як же мені цього не вистачало...

- Можна пожити у тебе? – запитала Поліну, хоча і так знала, що гостинність – то явно не її риса.

- Почекай, скоро повернеться Єгор, і ви все вирішите разом. Може, у нього буде краща пропозиція.

Я похитала головою.

- Якщо він ще повернеться, - відпила чаю та закусила цукеркою. – А взагалі навіщо мені взагалі такий чоловік? Боягуз нещасний! Я його навіть не записуватиму у графу «батько». Стану матір’ю-одиначкою, а для дитини вигадаю якесь інше прізвище і по батькові.

- Наприклад?

- Ще не знаю... Може, на честь якого класного мужика. Джоні Деппа, наприклад.

- Я подумала, що ти маєш на увазі нашого тата, - розсміялась Поліна. – Але Джоні теж крутий.

Навіть згадала імена, які вигадала для своїх дітей ще у школі.

- Якщо хлопчик, то Марк, а якщо дівчинка, то Єва.

- Депп Єва Джонівна... Тебе позбавлять материнських прав ще у пологовому!

- Напевно... – знизала плечима. – Ще Корівки є?

- Досить з тебе!

Андрій виголосив якусь підбадьорливу промову та пішов на роботу. Поліна ж запропонувала прогулятися разом з нею та Уляною, але у мене не було настрою. Не хотіла, щоб племінниця бачила тітку у стані понурої какашки.

Залізла на диван, загорнулась у теплу ковдру та стала перемикати канали у надії знайти щось таке, що відволіче від похмурих думок. Як на зло, нічого нормального не показували. Зупинила вибір на ток-шоу, де у студії розмусолюють якусь сімейну сварку. Зазвичай я кажу, що не дивлюся подібний шлак, але, коли поряд немає свідків, буває залипну. Ось так наслухаєшся історій про те як умовний Петро зраджував із жінкою свого брата, що виявився не братом, а сватом, і не зраджував, а потайки продавав з нею самогон, що прогодувати позашлюбну доньку своєї дружини... І власне життя починає здаватися не таким вже й тупим.

Раптом скрипнули двері. Я думала, що то Поліна повернулась. Бігом вимкнула телик, бо мені тільки її стьобу не вистачало.

- Таню... – у кімнату дещо сором’язливо зазирнув Єгор. – Ти пробач мені... ідіоту.

Він поставив переді мною велетенський букет квітів. Я поглянула на ту ікебану – хризантеми, три види троянд, гілка лілеї та з десяток гвоздик.

- Це що за солянка? – не втрималась.

- Ну... В місцевих магазинах не було достатньо великих букетів, що підходили б для такої нагоди... Тому я просто купив все, що там продавалося...

- Відчуваю себе зіркою після концерту.

- Ти і є зірка. Моя зірочка, - він з осторогою, бо я все ще могла наваляти, обійняв мене. – А тепер у мене буде дві зірочки. Ти не подумай, що я злякався.

- Не злякався?

- Гаразд, злякався... Але я все одно щасливий. Ми впораємось! Щось вигадаємо, люди і не з таких скрутних становищ знаходили вихід.

Я пустила його до себе під ковдру та міцно притиснулась до грудей.

- Ти точно не кинеш мене?

- Нізащо. Так, наш перший рік подружнього життя виявився не настільки романтичним, як ми того очікували. Але ми пройшли це випробовування. І пройдемо інші. Разом подолаємо все...

- Ого, як гарно ти сказав.

- Це мені Андрюха підказав, - зізнався коханий, кривувато посміхнувшись. – Та я з ним повністю згоден.

- Люблю тебе.

- І я тебе. Понад усе на світі.

Я заплющила очі та нарешті видихнула з полегшенням. Дійсно, не так важливо, яким чином звела вас доля. Було це кохання з першого погляду, як у нас з Єгором, чи шлюб по зальоту, як в Андрія з Поліною. Ми самі ковалі своєї долі. Якщо захочемо стати щасливими, то обов’язково станемо. А труднощі... у кого їх не буває?