Читати книгу - "Пір'їнка, Міа Натан"

     Артем перехопив мою руку.

    — Ір, перестань! Зупинись!

    — Ти не хочеш мене? 

    Я запустила долоні до нього під футболку. Потім притислась своїми стегнами до його.

     — О, ні! Ти хочеш! Ще й як хочеш! 

     Гроза за вікном пішла по другому колу. Дощ періщив, як за всесвітньо потопу. Блискавиці розсікали небеса, а грім розривав тишу ночі на малесенькі шматочки. 

     — Тьом, не хвилюйся! В таку погоду ніхто не поткнеться на вулицю. Ми в безпеці. І я можу вільно кричати. Прошу, зроби так, щоб я кричала.

    Я говорила й стягувала з нього футболку.

    У відблисках блискавиць я бачила, що Артем посміхається. Хороший знак! 

     Врешті, він зітхнув і сказав:

    — Я спробую.

    Він підхопив мене під стегна та буквально кинув на ліжко. Потім нахилився до мене і його теплі долоні ковзнули під нічну сорочку. Все вище й вище, дісталися грудей, пройшли ними тріпотливими рухами, потім широким рухом пестливо приголубили живіт. Артем опустився на коліна й зник десь під сорочкою. Його пальці дісталися моїх трусиків. Я закусила нижню губу та злегка вигнулась у попереку.