Читати книгу - "Скорботна п'ятниця"

— Еге ж, — відповіла Ана Хулія. — Я справді дуже рада.

Не піднімаючи голови від роботи, від якої в неї вже боліла шия, так ніби вона й вишивала шиєю, Грела докинула:

— Така вже рада й весела, аж забуваєш, що в наш дім, де свято шанують родинні і релігійні традиції, негоже заходити, наспівуючи пісню з кабаре, та ще й у піст…

— А тобі не подобається?

— Не в тім річ, подобається чи ні. На мою думку, негоже, що її співає моя сестра і співає тут.

Якусь мить чулося тільки сопіння сестер, цих двох гострозубих пилок, що без угаву пиляли одна одну, шарудіння голки з ниткою, що протикала туго натягнену тканину, та стукіт п’ялець.

— Вітаю тебе, — порушила мовчанку Грела, — ми всі вітаємо тебе, — з притиском на слові — «ми», — з тим, що дядько Рамон не проїхав на возі завдяки…

— Богові… — урвала її Ана Хулія.

— Не знала я, що ти його так величаєш.

— Який грубий жарт.

— Грело, Греліто, Габрієліто! — заторохтіла, вбігаючи, Флювія, наймолодша з трьох, що завжди підлещувалася до старшої сестри. — Ти чула новину? — А побачивши Ану Хулію, додала: — Ви чули останню новину?

— Завжди ця сорока зі своїми новинами, — зауважила Ана Хулія.

— Сеньйор архієпископ відлучив не тільки студентів, а й усіх, хто вийшов подивитися на демонстрацію.

— Розділивши отак столицю на дві половини, — відказала Ана Хулія з неприхованою гордістю: наречені студентів теж відчували себе трошки причетними до їхнього тріумфу.

Вишивальниця неуважно слухала розмову сестер і вишивала далі, сильно натискуючи наперстком на голку, бо тканину було дедалі важче проколювати; голова її була низько похилена, а шия боліла так, що вона вже ледве бачила виноградні вусики, осоку, шовк, золоту нитку.

— А найсуворіше відлучений Трояно, — підвела риску Флювія.

— То цей блазень теж ішов у демонстрації? — запитала Габрієла, не припиняючи роботи.

— Якщо він студент, — відповіла Ана Хулія, — то як би він, по-твоєму, не йшов?

— Я знаю студентів, які не брали участі в цьому маскараді…

— Ха-ха! — засміялась у відповідь Ана Хулія. — Звичайно, це ті, що вчаться на священиків або військових.

— До того ж, Греліто, — докинула від себе Флювія, низеньке дівча з пухнастим, наче персик, обличчям, — Трояно не просто йшов у демонстрації. Хлопець він показний, тому його посадили на возі в ролі голого римського легіонера з негритянкою на колінах…

— Тобто з жінкою? — спитала вишивальниця, хрестячись пальцями, один з яких був у наперстку.

— З лялькою. Негритянкою, зробленою з бозна-чого, але страшенно схожою на голу жінку. Тройо віз її на колінах, сидячи на возі «Ссавці, цмулії і грошолови». Він був серед грошоловів. Тримав негритянку на колінах і гладив їй груди, ноги, сідниці, цілував її. І що дужче аплодувала публіка, то дужче він її голубив.

— Ну, Флювія, не прогавила жодної подробиці, — зауважила Ана Хулія, радіючи, що гострий язичок простодушної і дурненької Сороки, яка завжди послужливо переповідала старшій сестрі всякі плітки, ранить бездоганну, незаплямовану Габрієлу, пильного сторожа родинної репутації.

— І народ, який усьому знаходить пояснення, — докинула Флювія, — казав, — сама своїми вухами чула, — що негритянка, котра сиділа в Тройо на колінах, — то цариця Савська…

— А я чула, — додала від себе Апа Хулія, — ніби то така собі Марія Чікімула і ніби коханець тієї жінки хотів у нього стріляти…

— У кого? — аж підскочила Сорока.

— Та в Тройо…

— Який жах! Скільки небезпек чигає на них під час отих демонстрацій.

— Цариця Савська? — підняла голову вишивальниця: спітніле чоло, гарно зачесане волосся, зіниці, мов із чорного дерева, на сліпучому-білому тлі білків. — Невігласи: римський легіонер з царицею Савською?

— Я переказую те, що чула… — відповіла Флювія. — Що найперше впадало в очі, то це контраст між шкірою Тройо, білою-білою…

— Та ні, не цариця Савська, — поквапилася втрутитись Ана Хулія. — Гомоніли, що то Марк Антоній і Клеопатра…

— Отож, як я казала, — правила своєї Сорока, — всім в очі впадав контраст між шкірою Трояно, білою-білою, і шкірою манекена-негритянки, чорною і блискучою, як вугіль. Тут Ана Хулія має слушність, — провадила вона, звертаючись до Грели, — еге ж, таки має слушність: Тройо ні в чому, геть ні в чому не схожий на нас трьох, він — білий, а ми — темні, у нього шовковисте волосся, а в нас — щетина…

— Гадаю, Ана Хулія теж не пропустила жодної подробиці, —пошепки мовила Грела, — але вона, мабуть, не хоче ділитися з нами своїми враженнями…

— Щоб оберегти тебе від гріха, — відрубала Ана Хулія.

— Безгрішних людей не буває, — відповіла Грела, аби щось відповісти.

— Тільки Хуліана Ана (так пестливо називала Флювія свою сестру) чогось мовчить про те, що Рікардо йшов, ніби шпагу проковтнув. Весь напружений, у чорних окулярах, якраз у тон возові «Жахів». Не надів маски чорта, як збирався, навіть не перевдягся в іншу одежу, не галасував, не співав, не аплодував, не вигукував привітань, як усі інші. Ішов, наче на похороні.

— Дивно, що це з ним таке? — зауважила Габрієла, закручуючи дерев’яну гайку на п’яльцях, і повторила: — Бідолаха, і що з ним таке?

Запала мовчанка. Флювія не знала, що відповісти, не знала, чому Рікардо йшов отак, блідий, сам не свій, у чорних окулярах; а Ана Хулія, навпаки, надто добре це знала, але мовчала, бо відчувала себе винною. Атож, це через неї Рікардо йшов у демонстрації, — у своїй демонстрації, з якою пов’язував стільки ілюзій, — так ніби в похоронній процесії. Мабуть, йому здавалося, що ховають його, ховають як студента університету, як члена почесного підготовчого комітету; він знав, що зрадив довіру студентства, і тому тремтів, упрівав, мусив прикидатися перед товаришами, а все заради неї, за те, що вона дозволить йому попестити свої груди. Ой, та що ж це виходить? Вона почала задихатись, опустилася в крісло.

— Фру-Фру із Таба…

— Ну, знаєш! — вигукнула Грела, схоплюючись на рівні з п’яльцями та всім причандаллям.

— Вибач… вибач мені, — мовила Ана Хулія. — Знаєш, бринять оці рядки у вухах, ніяк не можу їх спекатись.

Сорока втекла до своєї кімнати. Вона вміла вчасно зникати за лаштунками. Зайшовши в свої володіння, дістала з сумочки листівку з надрукованим на ротаторі текстом «Чалани» й почала голосно наспівувати, пригадуючи мелодію і читаючи слова: «Ескулапи-практиканти… панацеї фабриканти… і карателі гріха… гей, студенти…». Щойно вона промовила «студенти», як зачувся лютий вигук Грели.

Та підхопилася з низенького ослінчика з гаптованого подушечкою і, випроставшись на весь свій високий зріст, люто відірвала від колін п’яльці з вишиванням та мотками ниток. Ана Хулія, сповнена неприязні до своєї суворої та цнотливої старшої сестри, відзначила про себе, що та, звичайно, відірвала