Читати книгу - "Дівчата, Емма Клайн"

Я можу уявити, як Сюзен прокидалася тими ранками, не задумуючись про дні, що минали. Ситуація з їжею була катастрофічна, усе набувало злегка гнилуватого відтінку. Вони не їли достатньо білків, їхній мозок працював на самих лише вуглеводах і рідкісних бутербродах з арахісовим маслом. Такий темп відділяв Сюзен від почуттів — вона, мабуть, пройшла крізь фільтровану наелектризованість своєї власної нечутливості, неначе крізь глибокий океан.

Згодом всі вважатимуть за неймовірне, щоб будь-хто з ранчо залишився за такої ситуації. Ситуація була, безсумнівно, кепською. Але в Сюзен не було вибору: вона повністю віддала своє життя Расселу, і воно неначе стало річчю, яку він міг тримати у своїх руках, повертати його, зважувати. Сюзен та інші дівчата втратили змогу приймати конкретні рішення, від невикористання м’язи їхнього его ослабли і стали ні на що не здатними. Минуло стільки часу, як кожна з них була частинкою світу, де правильне і неправильне мало інакше значення. Якими б не були їхні інстинкти — докори сумління, занепокоєння — вони стали невиразними. Якщо ці інстинкти коли-небудь проявлялись узагалі.

Не будемо заходити далеко — я й сама знала, як воно бути дівчиною у світі, який калічив твою можливість повірити в себе. Мені були знайомі відчуття, які здавалися зовсім неблагонадійними, схожими на маячню, отриману з «Дошки Уїджа». У дитинстві я відвідувала сімейного лікаря після стресових ситуацій. Він чемно ставив питання: «Як ти почуваєшся? Як ти опишеш свій біль? Чи він був радше гострий чи поширений?» Я лише з розпачем дивилася на нього. Я потребувала, щоб мені роз’яснили, це було істинною причиною походу до лікаря. Пройти тест, пройти через апарат, який з променевою точністю міг би прочесати мій внутрішній світ і пояснити, у чому полягає правда.

Звичайно, дівчата не покинули ранчо: стерпіти можна багато чого. Коли мені було дев’ять років, я зламала зап’ястя, упавши з гойдалки. Шокувальний різкий удар, затьмарення від болю. Але навіть тоді, навіть коли моє зап’ястя набрякло, а манжет просяк кров’ю, я твердила, що в мене все гаразд, що нічого страшного, і мої батьки вірили, аж доки лікар не показав їм рентгенівський знімок, де було чітко видно, що кістки зламані.

12

Як тільки я спакувала все своє спорядження — моя відсутність швидко поглинулася, що, мабуть, було притаманно для таких кімнат, як ця. Я вирішила, що Тамара і батько вже пішли на роботу, але коли я зайшла до вітальні, батько пробурчав з дивана:

— Тамара купує апельсиновий сік чи ще якусь дурницю, — сказав він.

Ми сиділи разом і дивилися телевізор. Тамари довго не було. Батько безупинно потирав свіжопоголене підборіддя. На обличчі він був ніби варений. Рекламні ролики бентежили мене пронизливими емоціями, неначе насміхалися над нашою незручною мовчанкою. Мій батько нервово вимірював тишу. Місяць тому я відчувала б напруження від очікування. Вишукувала б будь-яку перлинку зі свого досвіду, щоб подарувати йому. Але я не могла більше докладати таких зусиль. Мій батько був більш пізнаваний для мене, ніж будь-коли і водночас більш незнайомий — він був просто людиною, чутливий до гострої їжі, робив припущення з приводу своїх іноземних ринків. Пихтів над своєю французькою.

Він устав одразу ж, як почув, що Тамара метушливо стромляє ключі в двері.

— Ми мали вийти з дому ще півгодини тому, — сказав він.

Тамара глянула на мене, переклала сумочку на інше плече.

— Вибач, — вона напружено усміхнулася.

— Ти знала, коли ми мали піти, — мовив батько.

— Я ж сказала, що мені шкода. — Їй, здавалось, і справді було шкода. Але тоді вона безпорадно перевела погляд на телевізор, затримала його на якийсь час, і одразу спробувала знову увімкнути увагу, проте я знала, що батько усе це помітив.

— Ти навіть не купила ніякого соку, — сказав він, у його голосі спалахнув біль.

Першою мене підвезла молода пара. Волосся дівчини було біляве, з жовтуватим відтінком, блузка — застібнута на зап’ястях. Вона увесь час поверталася, щоб усміхнутись, і запропонувати мені фісташки з кулька. Цілувала хлопця так, що мені було видно її гострий язик.

Я ніколи не їздила автостопом раніше, справді. Я нервувалася, коли замислювались, що могли подумати незнайомі про дівчину з довгим волоссям, — я нічого не знала про рівень насильства, щоб говорити про війну. Щоб говорити про студентів, які закидали цеглою поліцейських чи захоплювали пасажирські літаки, вимагаючи вильоту до Куби. Я ніколи не була в курсі всього цього, неначе лише дивилася фільм про те, яким має бути моє особисте життя. Але воно було інакшим, тепер, коли я їхала на ранчо.

Я безупинно уявляла момент, коли Тамара і батько повернуться додому з офісу, зрозуміють, що я зникла. До них повільно дійде, Тамара, мабуть, зробить висновки швидше, ніж батько. Квартира порожня, моїх речей немає. І, можливо, батько зателефонує матері, але що може зробити будь-хто з них? Яке покарання вони могли застосувати? Вони не знали, куди я втекла. Я вийшла за межі їхньої компетенції. Захопливою видавалася навіть їхня по-своєму наполеглива вимога відповіді: буде момент, коли їм стане цікаво, чому я пішла, певна похмура винуватість спливе на поверхню, і вони будуть змушені відчути всю її силу, бодай на секунду.

Я доїхала з тією парочкою до Вудсайда і чекала на автостоянці супермаркету «Кал-Март», аж доки мене не підвіз чоловік на деренчливому «Шевроле», по дорозі до Берклі, куди віз запчастини від мотоцикла. Щоразу, як він переїжджав через вибоїну, тарахкотів його заклеєний скотчем бардачок. Гіллясті дерева, залиті сонцем, швидко пролітали повз вікно, за ними простягалася пурпурова затока. Я тримала сумочку на коліні. Його звали Клод, і він, здавалось, соромився, наскільки це ім’я суперечило його зовнішності.

— Моїй матері подобався той французький актор, — пробурмотів він.

Клод, проглянувши свій гаманець, показав мені фото своєї доньки. Це була кругловида дівчинка з рожевою горбинкою на носі і немодними буклями. Клод, здавалось, відчув мою жалість, раптом схопився і забрав гаманець назад.

— Нікому з вас, дівчата, не варто цього робити, — мовив він.

Він похитав головою, і я побачила, що