Читати книгу - "Слідопит, або Суходільне море"

— Отже, по-вашому, Джаспер знав, що ви робите йому послугу, якою він так нечесно скористався? — запитала Мейбл, і вогники, які блищали в ЇЇ очах, поступово згасли, а на обличчі з’явилася глибока задума.

— Я не стверджую цього, проте це не далеко від істини. Ми іноді забуваємо про все на світі, коли домагаємося здійснення своїх бажань. Джасперові добре відомо, що я можу прошити дві картоплини на льоту, як я показав це на чайках; знає він також і те, що більш ніхто на всьому кордоні не годен зробити цього. Але, засліплений капором і нестримним бажанням вручити його вам, хлопець у ту мить — правда, тільки в ту мить,— переоцінив себе, чого йому, очевидно, таки не треба було робити. Не подумайте тільки, що Джаспер — Прісна Вода нечесний або непорядний — зовсім ні: це просто вже властиве хлопцям, коли вони будь-що хочуть сподобатися якійсь вродливій дівчині.

— Я намагатимуся забути все, крім тих послуг, що ви обидва зробили мені, бідній напівсироті, — промовила Мейбл, намагаючись вгамувати почуття, яких вона сама не могла собі пояснити.— Повірте, Слідопите, я ніколи не забуду всього того доброго, що ви для мене зробили,— ви та Джаспер, і цей зайвий доказ особливої до мене уваги я теж пам’ятатиму. Візьміть ось від мене на пам’ять оцю срібну шпильку — хай вона нагадує вам про те, що я зобов’язана вам своїм життям або ж свободою.

— А навіщо вона мені, і що я нею застібатиму, Мейбл? — розгублено запитав мисливець, тримаючи просту прикрасу в руці.— Адже я не ношу ні пряжок, ні ґудзиків, а тільки паски з міцних оленячих шкур. Воно гарне для ока, але куди гарніше виглядає на тому місці, де було раніше, аніж десь на мені.

— А ви застебніть нею комір вашої мисливської сорочки, і вона буде саме на своєму місці. Пам’ятайте ж, Слідопите, що це від мене на знак нашої дружби і того, що я ніколи не забуду ні вас, ні тих послуг, які ви мені зробили.

По цьому Мейбл усміхнулася йому на прощання, пурхнула на прибережний пагорб і незабаром зникла з очей за валом форту.

РОЗДІЛ XII

Глянь! Понад річкою повзе туман,

Багнетів жала, весь бівак хова,

А з неба млисто на поснулий стан,

Далека зірка світло пролива.

Байрон

Через кілька годин по тому Мейбл Дангем, здавалося, в глибокій задумі стояла на бастіоні, з якого було чудово видно і річку, й озеро. Було тихе, м’яке надвечір’я, і мандрівка до Тисячі Островів, що мала відбутися, як тільки смеркне, залишалася під великим сумнівом через цілковитий штиль. Всі припаси, зброя, амуніція і навіть речі Мейбл були вже на борту, тільки невеликий загін, що мав вирушити в експедицію, перебував ще на березі, бо певності, що тендер зніметься з якоря, майже не було. Джаспер вивів «Вітрогона» з бухточки й поставив його якомога далі вгору по річці, щоб без затримки вийти за течією з гирла прямо в озеро; але він все ще стояв, на одному якореві, похитуючися серед річки. Виділені в експедицію солдати, не знаючи, коли відпливатимуть, сновигали, нудьгуючи, берегом бухточки.

Після гучних ранкових змагань у форту панував спокій, що гармонував з чудовим довколишнім краєвидом, і вплив цієї гармонії відчувала на собі й Мейбл, хоча, не маючи звички роздумувати над своїми почуттями, вона могла й не знати, що їх збудило. Все навкруги тішило око й заспокоювало душу, а уроча пишнота безмовного лісу й непорушних водних просторів озера надавала всьому краєвидові неповторної величі. Тут чи не вперше Мейбл помітила, як відчутно слабшає вплив міської цивілізації на її звички, і в щирої від природи дівчини зародилася думка, що серед таких мальовничих краєвидів, мабуть, теж можна бути щасливою. Якою саме мірою появі у Мейбл цієї несподіваної думки сприяло, крім усього пережитого за останні десять днів, ще й це тихе, благословенне надвечір’я, тут, на початку нашої оповіді, можна більше здогадуватися, аніж стверджувати напевне.

— Чарівний захід сонця, Мейбл! — так близько від дівчини пролунав дядечків голос, що вона аж здригнулася.— Чарівний, звичайно, як на прісну воду, а на морі, дочко, у нас ніхто й не подивився б на нього.

— А хіба природа не та сама на березі чи на морі, на такому ось озері чи в- океані? Хіба, любий дядечку, сонце не скрізь однакове, а чи, може, тут, на далекому кордоні, ми не вдячні так само ласці провидіння, як і на рідному нашому Мангеттені[68]?

— Диви, як дівчину заморочили мамині книжки! Хоча мені щось не віриться, щоб сержант коли тягав за собою такий мотлох. «Чи природа не та сама»! Та невже ти, Мейбл, і справді гадаєш, що природа матроса нічим не відрізняється від природи солдата? У тебе ж є родичі як серед цих, так і серед тих, отож треба б і самій уже де в чім розбиратися..

— Але ж я, дядечку, кажу про людську природу взагалі.

— І я теж, дочко! Я говорю про людську природу матроса і про людську природу будь-кого з піхотинців п’ятдесят п’ятого полку, не виключаючи навіть твого батька. Ось, приміром, у них тут сьогодні були стрілецькі змагання, чи стрільба по мішені, як я б сказав, але хіба вона хоча б чимось нагадує нашу стрільбу по плавучій цілі? Там ми бортовим залпом з усіх гармат хіба ж так шарахкаємо ядрами по мішені, що плаває не під носом, а за добрих півмилі від корабля; бараболя ж, коли б її занесло якимось вітром на борт,— явище, звісно, майже неможливе,— плавала б у корабельного кока в казані. Воно, може, й почесна служба в піхоті, Мейбл, але досвідчене око відразу помічає до біса всіляких дурниць і недоречностей у цих фортах. А щодо цієї сажавки, яку невідомо чому тут величають озером, то моя думка про неї тобі вже відома, і я не буду ще раз її повторювати. Не личить і справжньому морякові гудити все на світі,