Читати книгу - "Її величність кішка"

На зміну неоліту приходить індустріальне суспільство. Села переростають у міста, а з ними збільшуються спільноти від двох до ста тисяч осіб, що мешкають на одній території. Знання передають у школах та університетах, люди починають спеціалізуватись у конкретних сферах. Медики розділяються на кардіологів, дерматологів, стоматологів і т. д. Так само дисципліни інженерів, архітекторів та інших стають більш спеціалізованими та вузькими.

Нарешті настає цифрова епоха. У містах живуть сотні мільйонів людей. Завдяки інтернету знання поширюються з нечуваною швидкістю, їх стає дедалі більше.

В епоху кочівництва ВВП (внутрішній валовий продукт на групу населення чи націю) подвоювався кожні двісті п’ятдесят тисяч років. Тобто потрібно було двісті п’ятдесят тисяч років, щоб подвоїти кількість нових винаходів, а разом з ними збагатитись. У період сільського господарства ВВП подвоюється раз на тисячу років (через збільшення густоти населення стає простіше освоїти нове ремесло й передавати знання). В індустріальну епоху ВВП подвоюється раз на п’ятнадцять років.

У цифрову епоху ВВП подвоюється… раз на три місяці;

Так зі збільшенням густоти населення людство прискорило темп від повільного до надшвидкого та перетворилось на суперколектив.

Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.

Том ХІІ

Акт III

Гумор, мистецтво, любов

53. Зустріч

Не знаю, як вам, а мені часом здається, що я з іншої планети. Всі ці метушливі створіння довкола — наче актори, що грають ролі за сценарієм, прихований сенс якого мені не збагнути.

Буває, все йде як по маслу. Буває — ні. Тоді я — наче підхоплений бистриною корок: мене б’є об кручі, відносить річковим виром, штовхає від берега й до берега, аж поки течія не викине мене десь на рінисту мілину — просто так, із доброго дива.

Моя матуся завжди казала: «Якщо ти думаєш, буцім тобі немає місця в цьому світі, — створи інший».

Тож я, обтрусившись і проковтнувши слину, далі йду цією непривітною місциною. Інші й собі пильнують. У Наталі пришвидшилось дихання. У Піфагора настовбурчилась шерсть.

Ми боялися, що Париж загарбали пацюки, та от дивина — що далі просуваємося, то пустішою видається місцина. Містом наче прокотився буревій. Здається, наче всі до останнього гризуни зникли. Невже наші вороги могли вмить пощезнути?

Щось тут не так.

Нашорошено пильнуючи, принюхуюсь. Щурів нема, та ґрунт так і кишить тарганами, а в повітрі — сила-силенна мушви, ніколи не бачила аж стільки.

Залишивши вантажівку на березі, ми сідаємо в човен і пливемо до острова Сіте. Однак і там — та сама химерна тиша.

Те, що нас чекало, перевершило всі мої страхи. Як описати те жахливе видовище?

Всю нашу спільноту котів і людей вирізали.

— Як гадаєш, де поділися щури? — запитую Піфагора.

— Мабуть, брунатна Тамерланова орда наступає єдиним фронтом. У гонитві за новими територіями вона знищує все, що трапляється на шляху.

Він має рацію — інакшого пояснення немає: гнані бажанням винищити все довкруж, щури насуваються злагодженим військом.

І справді, винуватці катастрофи наче у землю запалися: жодного сліду, тільки запахи.

Ми поволі ступаємо нашим зруйнованим раєм. Навсібіч крутимо вухами, дослухаємось до найменшого шелесту, принюхуємось — і не можемо відірвати очей від цього приголомшливого видовища. Та найгірше чекає біля собору.

Я, ошелешена, завмираю.

На двох припасованих у формі літери Т дровинах — розіп’ятий лев Ганнібал. Нашого могутнього воїна страчено. Підвішені за мотузки лапи широко розведені, наче запрошують до обіймів.

Бідаху геть понівечили — повидирали навіть зуби й кігті. Таке собі послання від щурів: мовляв, ми можемо знищити навіть найкращого вашого воїна.

— Вони боялись Ганнібала як вогню — тому й стратили. Це помста за поразку на Лебединому острові, — ніби читає мої думки Піфагор.

Наших котів теж так само замучили. Я впізнаю Вольфганга. Його груди здригаються у передсмертних судомах.

— Серце ще б’ється! — скрикую, притуливши вухо.

Ми знімаємо його з хреста і укладемо на траву. Сіро-блакитний шартрез колишнього президента Республіки тремтить. Розтуливши рота, кіт висолоплює язика і ледве вишіптує:

— Пити!

Я вливаю йому в рота води з фонтана поблизу — бодай змочити піднебіння. Тоді труся носом об його ніс.

Нарешті він нявчить щось розбірливе:

— Їх було занадто багато.

Я ще трохи його напуваю. На згадку про пережитий кошмар він здригається, тоді глибоко вдихає:

— Вони наскочили сьогодні вранці… Навчилися добувати вогонь… Підпалили дерев’яний мур… і вдерлися… Всіх повбивали… Ганнібал відбивався блискуче… затримав їх… але ненадовго… бився до скону…

Вольфганг судомно здригається.

— Ти не бачив серед них дрібного білого пацюка? — запитую.

— Їх було так багато, просто тьма… нічого не розгледіти… Неначе ціла ріка сірої шерсті.

Що підтверджує нашу гіпотезу про щільні лави Тамерланового війська. Вольфганг кашляє. Я розумію, що говорити йому важко.

Роман і Наталі тим часом намагаються відшукати вцілілих серед розкиданих навкруги тіл, але намарно — живих немає.

Мене проймає незнайоме відчуття. Провина. Вони загинули через мене.

Якби я не виграла битву на Лебединому озері, нині ми воювали б «тільки» з Камбісом — ворогом далеко не таким страшним. Яка непростима помилка — зібрати стільки люду на закритому острові! Я хотіла збудувати королівство, а натомість створила тюрму.

Вольфганг насилу щось белькоче. Я нахиляюся, силкуючись розчути:

— Анджело…

— Що з ним? Що з моїм сином? Говори!

Глибоко вдихнувши, той нявчить:

— Анджело, Есмеральда і ще декілька котів і людей, молодих…

Затнувшись, він знову вдихає на повні груди; з рота витікає слина впереміш із кров’ю.

— …зуміли втекти.

Анджело живий!

— Куди?

— У метро…

Вольфганг б'ється у конвульсіях, тоді лепече щось зовсім недоречне:

— Бастет… прошу… все-таки колись добряче розсмакуй шампанське. Тільки не хлебчи потрохи — випий зразу цілу миску… це допоможе знайти вихід.

Чого це він торочить про шампанське?

Його слова видаються мені геть безглуздими, особливо за таких трагічних обставин — аж я не знаю, що сказати. Тоді пригадую: страви і напої були для шартреза головними джерелами насолоди. Відчуваючи близький кінець, він, мабуть, згадує ті маленькі радощі життя.

— Обіцяю випити шампанського, — озиваюся. — 3 думкою про тебе.

Вольфганг відповзає. Я не допомагаю — знаю, що він, як і сфінкс, шукатиме сховку, аби тільки його агонії ніхто не бачив.

Надсилаю йому останню думку:

Прощавай, Вольфгангу, до зустрічі в наступному з дев’яти життів.

Не можна гаяти ні хвилини. Що було — загуло: не варто намагатися втримати невтримне. Я мушу спрямувати всі сили на захист живих.

Я шукаю свою служницю Наталі.