Читати книгу - "Житія Святих - Січень, Данило Туптало"

і другу ніч на молитві провадив, і не бачив, куди повернутися. Коли ж третій світав день, побачив вовчицю, що краєм гори ішла і вила. За нею ж здалеку ідучи, підійшов близько до печери, у якій жив святий Павло, угодник Божий. І, побачивши печеру, старець зрадів, але той, хто жив у ній, відчувши Антоніїв прихід, замкнув двері. Підійшовши ж, старець постукав, і не було відповіді, і так він стояв надворі і стукав безуспішно. Бачивши, що не відчиняються йому двері, впав перед входом у печеру і до шостої години молився, щоб подалося йому увійти всередину і бачити того, якого ж з таким знайшов трудом. І говорив: "Відчини мені, рабе Христовий, відчини, знаєш, хто я, і звідки, і чому прийшов, все знаєш, Бог тобі відкрив. Знаю і я, що недостойний бачити святе лице твоє, проте якщо не побачу тебе, не піду звідсіля. Не ховай себе, бо тебе мені Бог явив. Звірів приймаючи, людину чому відкидаєш? Шукав тебе і знайшов, стукаю, щоб відчинилося мені, якщо ж не відчиниш мені, то помру на порозі твоєму, і поховаєш тут труп мій". И иншого багато зі сльозами говорив і, як немилостивому, докоряв. Відповідав угодник Божий зсередини печери, говорячи: "Хто просить з погрозами? Чи хто зі сльозами докоряє? Дивуєшся, що не відчиняю тобі, бо умирати сюди, нахваляєшся, прийшов ти". Так сказавши, святий відчинив вхід і, обнявши один одного, поцілувалися зі сльозами й на ім'я один одного назвали. Бог-бо кожному з них ім'я иншого відкрив. Коли ж сіли, сказав отець Антоній: "Вітаю тебе, Павле, посуде вибраний і вогненний стовпе, мешканче пустелі". Святий же Павло говорив йому: "Добре ти прийшов, сонце, що освітлює всю вселенну, наставниче тих, що спасаються, уста Божі, ти, що пустелю населив, диявола ж з неї вигнав. Нащо ж такий труд підняв ти до мене, чоловіка грішного, що нічим не є?" Ось бачиш старця, що старий днями і негарно сивиною покрився, бачиш чоловіка, що зараз порохом і попелом буде. Але тому що любов'ю все можна зробити, скажи мені, прошу, яким нині є рід людський, як світ царює, чи є ще такі, що помиляються в ідолопоклонінні, і чи є гоніння на вірних?" Антоній же сказав: "Молитвами твоїми стоїть світ і гоніння припинилися. І Церква оспівує істинного Бога. Але тому що гоніння згадав ти, прошу тебе, не ховай від мене того, що тримаєш у собі, задля Господа, але все розкажи мені, з якої причини від світу відійшов ти у крайню цю пустелю". Святий же Павло почав йому про себе розповідати таке: "Я народився у Тиваїді, мав же сестру, яку батьки, ще поки живі були, віддали мужеві. Мене ж багатьох книг еллінських і римських навчили, і в православній вірі виховали, і самі були православними. Коли ж закінчували земне життя, розділили нам маєток свій, що був великий дуже. І після переставлення їхнього чоловік сестри моєї, лихвар цей, захотів частки моєї і надумав мене, як християнина, передати нечестивому князеві на муки, щоб так мене з життя цього звести і спадок мій забрати. Були ж тоді Децій і Валеріян царі, що мучили всіх, хто сповідував Христа. І був страх великий по всій Тиваїді, бо люті муки вигадували. У той час взятий був нечестивими один християнський юнак. Його ж, довго мучивши, від віри християнської відвернути не змогли, тоді повели у вертоград многоцвітний і пахучий і на одрі красному навзнак простягнули, руки й ноги м'якими мотузками до одра прив'язали. Коли всі пішли, пустили до нього якусь молоду дівчину, щоб змогла його зманити на сходження нечестиве. Безсоромна ж дівчина, обіймаючи і цілуючи його, а ще, соромно сказати, і сокровенного тіла його торкаючись, на гріх нечистий спонукала. Що ж зробив доблесний страждалець, такі муки перетерпівши? Бачивши себе, пристрастю зманюваного, і вже тілесне в собі зрушення відчуваючи, стиснув міцно зубами язик свій, відкусив його і плюнув у лице блудниці — і зразу болем великим пристрасть вгамував, кров'ю ж лице й одяг нечистої дівчини обплював, і так благодаттю Христовою здолав пристрасть. Але й другого юнака, що у християнській вірі непохитно перебував, по багатьох муках нагого, медом помастивши по цілому тілі, на спеку сонячну поставили, прив'язавши руки до рами, щоб, бджолами, й осами, і джмелями покусаного, змусити його до ідольської жертви. Страстотерпець мужній по цілому тілі зранений був, і стік кров'ю, що ані вигляду людського не мав, проте від Христа не відмовився. Це бачивши, ще ж і на мужа сестри моєї дуже гніваючись, його ж ні сльози сестри, ані спорідненість вгамувати не могли, я залишив йому все, утік у пустелю цю і, помалу йдучи, наставлений Богом, тут знайшов цю печеру, і воду всередині, і, розуміючи, що Бог дав мені це місце на перебування, оселився тут і перебуваю, маючи з фініків їжу і з листя одяг. Коли святий це розповідав, прилетів ворон, несучи хліб цілий, його ж перед ними тихо поклавши, відлетів у повітря. Дивувався через те блаженний Антоній, а святий Павло говорив: "Це Господь нам, рабам Своїм, обід послав, цей Милостивець і Чоловіколюбець. Шістдесят років ось уже, відколи приймаю півхліба, сьогодні ж через твій прихід подвоїв подання воїнам Своїм Христос Господь". Прийнявши ж хліб той, великі ті угодники казали один одному, щоб поблагословити і переломити, один одному більшу честь виказуючи: святий Павло преподобного Антонія, як гостя, шануючи, преподобний Антоній святого Павла, як господаря дому і літами старшого, поважаючи. І була між ними суперечка полюбовна довго. Тоді блаженний Павло, взявши хліб з одного боку, другий бік отцеві Антонію вклав у руки — і зразу сам хліб переломився посередині, і кожен свою частку мав. Сидячи-бо над джерелом, їли раби Христові і наситилися, і пили з джерела того, що мало воду чисту й солодку вельми, і віддали Богові вдячність, сіли знову й бесідували цілу ніч аж до ранку. Коли настав день, сказав святий Павло до авви Антонія: "Знав я, брате, віддавна про тебе, що в пустелі цій перебуваєш, і хотів співробітником тебе собі мати, і разом працювати для нашого Владики, але тому що успення мого надійшов час, його ж завжди жадано чекав, бажаючи звільнитися і з Христом жити, послав мені тебе Господь, щоб поховав ти смиренне моє тіло і віддав глину глині". Це чувши, Антоній, ридаючи, зі сльозами говорив: "Не залишай мене, отче, самого, але прийми мене собі супутником". Той же сказав йому: