Читати книгу - "День триффідів"

Позбавити стадну істоту товариства означає скалічити її, вчинити насильство над її природою. В’язень і чернець усвідомлюють, що стадо існує поза місцем їхнього вигнання, проте вони є його частиною. Але коли стада більше не існує, то для стадної істоти це означає кінець існування. Вона почувається частиною цілого, якого немає, диваком без місця. І якщо вона не може дослухатися до свого розуму, тоді вона по-справжньому пропала, повністю і жахливо пропала і стає не більше ніж спазмом на кінцівці трупа.

Для того щоб опиратися цьому настрою, потрібно було набагато більше сил, ніж раніше. Лише сила моєї надії на те, що я знайду товариство наприкінці шляху, не давала мені повернутися назад і звільнитися від цієї напруги в товаристві Коукера та інших.

Те, що я бачив у дорозі, майже не впливало на мій настрій. Хоча деякі картини були жахливі, я вже звик до таких речей. Жах уже залишив їх, так само як він залишає поля великих битв, тьмяніючи в лабіринтах історії. Я вже не сприймав ці речі як частину великої, приголомшливої трагедії. Моя боротьба була лише особистим конфліктом з власними інстинктами. Безперервна оборона, за якою не видно було перемоги. Усією душею я відчував, що довго не протримаюся.

Щоб якось відволіктись, я їхав швидше, ніж мав би. В якомусь маленькому містечку, вже не пам’ятаю його назви, я заїхав за ріг і врізався просто у фургон, який перегородив усю вулицю. На щастя, моя міцна вантажівка відбулася лише подряпинами, але ці дві машини встигли зачепитися одна за одну з якоюсь диявольською винахідливістю, і відірвати їх одну від одної самому, та ще й у обмеженому просторі, виявилося дуже важкою справою. Ця проблема відібрала в мене цілу годину і вплинула на мене позитивно, повернувши мене до практичних питань.

Після цього я став їхати обережніше, якщо не брати до уваги тих кількох хвилин, коли я в’їхав до Нью-Фореста. Тут я трохи забув про обережність через те, що побачив крізь верхівки дерев гвинтокрил, що летів на невеликій висоті. Він був трохи попереду і перетинав мій шлях. Але, як на зло, дерева тут росли близько від дороги, і майже повністю приховували її з повітря. Я рвонувся вперед, але поки виїхав на більш відкриту місцевість, гвинтокрил уже обернувся на цяточку, що прямувала кудись на північ. Однак навіть сам його вигляд, схоже, додав мені сил.

Проїхавши ще кілька миль, я опинився в маленькому селі, що акуратно розляглося біля трикутної зеленої галявини. На перший погляд, воно було просто чарівне — суміш будиночків, укритих соломою та червоною черепицею, квітучі сади — ніби зійшло зі сторінок дитячої книжки. Але, проїжджаючи повз сади, я не став придивлятися до них уважніше: у багатьох вже видно було недоречну й чужу постать триффіда, що височів посеред квітів. Я вже майже виїхав з села, коли побачив як з воріт одного садка на дорогу вибігла маленька фігурка, розмахуючи руками. Я зупинився, озирнувся, чи немає поблизу триффідів (це вже ставало інстинктом), узяв рушницю і виліз з машини.

Дитина була вдягнена в блакитну бавовняну сукню, білі шкарпетки та сандалі. На вигляд їй було років дев’ять або десять. Мила маленька дівчинка, тепер я бачив навіть її недоглянуті кучері й личко, по якому були розмазані сльози. Вона схопила мене за рукав.

— Будь ласка, будь ласка, — заговорила вона, кваплячи мене, — підійдіть і подивіться, що сталося з Томмі.

Я стояв і дивився на неї. Жахлива самотність, що мучила мене весь день, розвіялася. Мій розум ніби вирвався з ящика, який я для нього зробив. Мені захотілося підняти її і взяти на руки. Я відчув, як до очей підступили сльози. Я простягнув їй руку, і вона схопилася за неї. Разом ми пішли до воріт, з яких вона вибігла.

— Томмі он там, — сказала вона, вказуючи пальцем.

На маленькому газоні між клумбами лежав хлопчик років чотирьох. Щоб зрозуміти, що з ним сталося, мені вистачило одного погляду.

— Ця штука вдарила його, — сказала вона. — Ударила — і він впав. І мене хотіла вдарити, коли я стала йому допомагати. Бридка штука!

Я підняв голову і побачив верхівку триффіда, що стирчала з-за паркана, який оточував садок.

— Затули вуха, мені треба вистрілити, — сказав я.

Вона затулила, і я відстрелив верхівку триффіда.

— Бридка штука, — повторила вона. — Вона мертва?

Я вже збирався заспокоїти її і сказати, що так, коли триффід почав стукати своїми паличками по стовбуру, так само як тоді в Стіпл-Гані. Щоб заткнути його, я вистрілив ще раз.

— Так, — сказав я. — Тепер мертва.

Ми підійшли до хлопчика. На його блідій щоці палав багряний рубець від жала. Мабуть, це сталося кілька годин тому. Вона стала поруч з ним навколішки.

— Кепські справи, — лагідно сказав я їй.

Вона підняла голову, в очах блищали сльози.

— Томмі теж помер?

Я сів поруч з нею і похитав головою.

— Боюся, що так.

Трохи помовчавши, вона сказала:

— Бідний Томмі! Ми його поховаємо, як цуценят?

— Так, — сказав я їй.

За всю цю жахливу катастрофу це була єдина могила, яку я викопав, — і вона була дуже маленькою. Дівчинка зібрала маленький букетик квітів і поклала їх зверху. А потім ми поїхали звідти.

* * *

Її звали Сьюзен. Дуже давно, як їй здавалося, щось сталося з її татом та мамою, і вони осліпли. Батько вийшов покликати когось на допомогу і не повернувся. Пізніше пішла мати, суворо наказавши дітям не виходити з будинку. Вона повернулася і плакала. Наступного дня вона знову пішла і цього разу вже не повернулася. Діти з’їли все, що змогли знайти вдома, і їх став мучити голод. Врешті-решт Сьюзен настільки зголодніла, що вирішила порушити мамині накази і попросити допомоги в місіс Волтон у крамниці. Крамниця була відчинена, але місіс Волтон там не було. Сьюзен покликала її, але ніхто не вийшов, тож вона вирішила взяти трохи бісквітів та тістечок, а пізніше сказати про це місіс Волтон.

Повертаючись, вона помітила кілька цих штук. Одна з них вдарила її жалом, але прорахувалася зі зростом, і жало просвистіло в дівчини над головою. Вона перелякалася і решту шляху