Читати книгу - "Іствікські відьми"

— Ну, от мною дуже опікувались у дитинстві, — кинула Зукі, — і це тиснуло. Озираючись на ті дні, я не думаю, що батьки робили мені якусь послугу, лише вирішували якісь власні проблеми.

— Не можна жити чиїмось життям за них, — ухильно сказала Александра.

— Жінкам слід припинити прислужувати всім, а тоді психологічно мститися. Це було нашою політикою аж дотепер.

— О. Оце дійсно добре, — сказала Джейн.

— Це терапія.

— Закрий дах. Хочу затишку.

— І заткай того єбучого Шуберта.

— Як зайде Дерріл.

— З тим бридким пацаном.

— Крістофером.

— То хай заходять.

— Мм. А ти сильна.

— Моє мистецтво, воно надає мені мушкуль нафіть піт ніхцями, типу.

— Лексо. Скільки текіли було у твоєму чаї?

— А до котрої працює супермаркет на дорозі до Олд-Віку?

— Гадки не маю, давно вже не ходжу туди. Якщо чогось немає в суперетті в центрі міста, ми його не їмо.

— Але ж у них майже немає свіжих овочів і зовсім ніякого свіжого м’яса.

— Того ніхто не помічає. Все, що їм треба, — це ті заморожені обіди, щоб не переривати перегляду телека, і бутерброди з цілого батона. А яку цибульку вони кришать туди! Мабуть, саме через це я більше й не цілую своїх малих перед сном.

— Мій старшенький, це якесь диво, не їсть нічого, крім чіпсів і горіхових коржиків, відколи йому стукнуло дванадцять, і все одно вимахав до шести футів і двох дюймів, ще й жодної дірочки в зубах. Наш дантист каже, що ще ніколи не бачив здоровішого рота.

— Це все через флуориди.

— А мені подобається Шуберт. Він не навалюється весь час, як Бетховен.

— Чи Малер.

— О Боже мій, Малер.

— Його буває дещо надто забагато.

— Моя черга.

— Моя черга.

— Ууу, те, що треба. Ти знайшла точку.

— А що значить, коли постійно болить шия і під пахвами?

— Це лімфовузли. Рак.

— Благаю, навіть не жартуй про це.

— Спробуй менопаузу.

— Мені байдуже за це.

— А я не дочекаюся її.

— Буває, задумуюсь, чи плодючість, бува, не переоцінена річ.

— Зараз про спіралі розказують страшні речі.

— Але найкращі бутрики, як би смішно це не було, у тій запацьореній халупі-піцерії на Іст-біч. От тільки що вони закриті з жовтня по серпень. Я чула, ніби власник із жінкою їздять до Флориди й живуть там із мільйонерами у Форт-Лодердейлі, от так гарно йдуть у них справи.

— Це той одноокий мужик, що готує у фарбованій майці?

— А я й досі не знаю, чи то він справді одноокий, чи то постійно підморгує.

— Піцу готує його жінка. От би дізнатися, як вона робить, щоб не розмокали борти.

— А в мене вже стільки томатного соусу, що діти влаштували страйк проти спагеті.

— То дай Джо, хай забере додому.

— Він і так достатньо забирає з собою додому.

— Ну, зате й тобі щось перепадає.

— Не треба тільки грубощів.

— А що він забирає?

— Запахи.

— Спогади.

— О Боже мій.

— Просто розслабся.

— Ми всі тут.

— Ми тут, з тобою.

— Я це відчуваю, — сказала Дженні голосом, ще тихішим і м’якшим, ніж зазвичай.

— Яка ж ти гарненька.

— Хіба це погано — знову стати такою молодою?

— Аж не віриться, що я колись була молода. То, мабуть, був хтось інший.

— Заплющ очі. Тут у куточку лишилося ще трохи грязюки. Ось так.

— У цю пору року мокре волосся — справжня морока.

— У мене тут днями шарф прилип до обличчя від подиху.

— А я думаю трішки підстригтися. Кажуть, той новий цирульник із другого боку Лендінг-сквер, у тій довгій будівлі, де колись точили пилки, робить прекрасну роботу.

— І для жінок?

— Йому доводиться, чоловіки перестали ходити до них. Та вони все одно підняли ціни. Сім п’ятдесят, і це без нічого, без миття голови, без завивки.

— Останнім, що я зробила для батька, — завезла його на стрижку до перукаря. Він знав, що це його остання стрижка. Всім оголосив про це, усім чоловікам, що там сиділи: «Це моя донька, й вона везе мене на мою останню в житті стрижку».

— Площа Казмірчака. Бачили новий знак?

— Це жахливо. Не вірю, що назва залишиться надовго.

— Люди забудуть. Он теперішні школярі: Друга світова війна для них лише міф.

— Хіба б ти не хотіла мати таку шкіру? Жодного шраму, жодної родимки.

— Взагалі-то, я тут днями помітила якусь рожеву штуку, он там, вище. Ще вище.

— Оссь, бачу. Болить?

— Ні.

— Добре.

— А ви помічали, що як почнеш перевіряти, чи є в тебе набряки, як ото кажуть, то починає здаватися, ніби вони скрізь? Тіло — просто страшенно складна річ.

— Благаю, я навіть думати не хочу.

— У новому словнику в нас у газеті, разом зі звичайними сторінками, є врізки з ілюстраціями на слові «Людина», і там тепер є й жіноче тіло. Вени, м’язи, кістки, кожне на окремій сторінці, це просто неймовірно. Як усе пасує одне до одного.

— А я не думаю, що там усе аж так складно, воно складне, бо ми так думаємо. Як і багато речей.

— Які ж вони чудесно округлі. Ідеальні півкулі.

— Півсфери.

— Якось політично звучить.

— Півсфери впливу.

— Це одна з бід. Провисання ерогенних зон. Дивилася якось недавно у дзеркало на свою дупу й побачила ці незаперечні, чіткі складки. Може, це тому в мене шия заклякла.

— А в «Немо» роблять доволі непогані бутрики із сосисками.

— Вони кладуть забагато червоного перцю. Фідель впливає на Ребекку. Вона пахне ним.

— А як гадаєте, якого кольору будуть їхні діти?

— Бежевого.

— Мокки.

— А виглядає, ніби він дуже настирний?

— Не зовсім.

— А як же гарно вона говорить!

— О Господи, проблема молодості й краси в тому, що ніхто не допомагає тобі оцінити її. Коли мені було двадцять два і я була в самому розквіті, все, чим я переймалась, — це як би догодити свекрусі, краще б була така ж вправна в ліжку, як ті шльондри, яких Монті знав у коледжі.

— Це як з багатством. Знаєш, що маєш щось, але жлобишся використати його переваги.

— Не виглядає, щоб Дерріл дозволяв цьому хвилювати себе.

— Точно, а наскільки він багатий?

— Я знаю, що він і досі не заплатив Джо.

— Отакі вони, багатії. Бережуть свої гроші й накопичують відсотки.

— Пильнуй, люба.

— Як тут не пильнувати?

— У мене зморщилися пальці.

— Може, пора перевірити, чи амфібії зможуть знести яйця на суші.

— Окі-докі.

— Ось так.

Плескаючись, вони незграбно повилазили: срібло, народжене зі свинцю в хімічній метушні. Намацали рушники.

— Ну й