Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

Глава 10

— Знову? — усе повторювалося з точністю до дрібниць — знову Настя стояла біля дзеркала в коридорі, крутилася навколо своєї осі, знову Наталя оглядала дочку сумним поглядом, а Андрій реготав на кухні.

Зі змін хіба що новий одяг — сьогодні Настя вибрала іншу сукню — довшу, суворішу, офіційну… Їй ще не траплялася нагода ходити на побачення з чоловіками, чиє взуття, напевно, коштує дорожче, ніж становить її річний дохід. І, правду кажучи… слава богу. Тому що збиратися на такі побачення — мука. Вона перерила всю шафу, потім ще раз і ще — для впевненості, вибирала довго, болісно, ​​відчайдушно. А потім плюнула й одягла це — чорне плаття-футляр, що підкреслює всі потрібні вигини, до колін, з відкритим декольте, поперек якого розташована смуга чорної матерії, ніби трохи приховуючи… але ні чорта не приховуючи, а тільки увагу залучаючи. На ногах — туфлі-човники, на голові… лежало так, як вважало за потрібне. На укладання просто вже не вистачило б часу, проводячи блиском по губах, Туся  й так підстрибувала, боячись спізнитися.

— Мамусю, я буду не пізно.

— Ти хоч куди… така?

— На побачення, невже незрозуміло? — найбільш тямущий із сучасників, Андрійко знову виглянув із кухні, намагаючись зафіксувати сестру на камеру телефону. Капосник.

— З ким? — Наталя перевела переляканий погляд із сина на доньку, а потім назад.

— Так вона нам і сказала… — відповів, звичайно ж, Андрій.

— Все, я втекла, — а Настя сперечатися з братом не стала — дійсно не сказала б. Навіщо говорити, якщо й сама не знає, що вийде з цього вечора? — Буду не пізно, — поцілувавши маму, показавши язика братові, чкурнула до дверей. Телефон розкричався, як тільки вона зачинила за собою двері.

— Так.

— Не передумала?

— Виходжу.

— Добре, я за аркою.

Настя подумки подякувала Імагіну за передбачливість, завершила розмову, несучись вниз настільки швидко, наскільки давали змогу підбори.

У голові роїлося сотня думок, куди вони можуть поїхати, що робити… Коли Гліб телефонував удень, уточнював, просто сказав, що дрес-код — помірно святковий. А конкретизувати Настя не стала — посоромилася. І тепер жонглювала думками, одночасно передчуваючи й побоюючись.

Вибігши з під’їзду, вона усміхнулася сусідці, яка сиділа на лавці, а потім пішла до арки так повільно й гідно, як тільки могла, тим часом заспокоюючи подих і намагаючись стримати ідіотську усмішку, яка так і норовить розтягнутися  на обличчі.

Машина Гліба стояла там же, де він висадив Настю вчора. Водій не виходив раніше, поки вона з’явиться в полі зору, а коли з’явилася…

Сам він підійшов до вибору вбрання, ймовірніше, набагато легковажніше, ніж Туся, але виглядав шикарно. Теніска підкреслювала широту грудей, помірну натренованість рук і тонкість талії, джинси ж сиділи не гірше… Чомусь захотілося розвернути об’єкт, щоб оцінити ще й вигляд ззаду, але в об’єкта були інші плани.

Він підійшов, кивнув, лізти з поцілунками не став — правильно. Мало що відбувалося вчора? Сьогодні ж новий день, та й обставини інші.

— Як самопочуття? — тільки від глузування Гліб стриматися не зміг. Не вперше і далеко не востаннє.

Настя опустила погляд, тому що досі було ніяково. Вона так ще й не згадала все, що говорила й робила. Напевно, щось зайве.

— Непогано, дякую, а в тебе?

— У мене взагалі свято, — Гліб витягнув руку, пропонуючи продовжити розмову та сісти в автомобіль, відчинив двері, допоміг піднятися на 'звіра'. Потім усміхнувся, дивлячись в очі дівчини.

— Яке? — Настя не змогла стримати відповідну усмішку.

— День захоплення Бастилії… Точніше 'Настилії'… — діставши у відповідь усміхнений та трохи докірливий погляд, Гліб зачинив двері, обійшов машину.

Звичайно, ще не зовсім захоплення, але 'Настилія' вже у потужному оточенні. Для надійності можна навіть двері заблокувати, щоб не втекла… Хоча навряд чи оцінить.

— Куди ми їдемо? — перших кілька хвилин вони їхали мовчки. Настя поглядала на водія з-під примружених вій, а він стежив за дорогою, намагаючись відрегулювати потоки прохолодного повітря, які хаотично рухалися по салону.

— Припущення? — відповідати відразу не став. Зрештою, має право підтримати інтригу? Повне. Інтрига ж приємна.

— В ресторан? — припущень було в Насті не так уже й багато — запросили ж її на вечерю, а куди дівчат зазвичай запрошують? Домівки — навряд чи, для пікніка — запізно, та й одяг не той, отже, ресторан.

— Ні, — чоловік кинув швидкий погляд на пасажирку, усміхаючись.

— До тебе?

— Нууу… — і ще один. — Майже.

— Тобто майже? На середині дороги висадиш?

— Учора ж таки не висадив…

— Дякую.

— Нема за що.

Якийсь час вони їхали мовчки. Настя прокручувала в голові інші варіанти, а Гліб просто періодично поглядав на неї, усміхаючись своїм думкам. Для того, щоби ця зустріч запам’яталася, він сильно постарався. Так, як не робив уже давним-давно. Ні, ну колись він був романтиком, просто вже дуже багато років у прояві цих його якостей не було особливої ​​потреби, та й бажання, а тут… От просто захотілося.