Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

— Так, — відповідаю сухо та одразу йду до виходу.

Сьогодні жодна відмазка не проканає. Мені просто вже остогидло чекати. Якщо цей лікар знову почне крутитися дзиґою, я його просто грохну. Не покидає почуття, що він просто маніпулює мною. Я три місяці чемно поводився — досить.

Вантажимося в машину, де Таня продовжує читати новини, тільки вже на телефоні. Мені б зайнятися роботою, як роблю завжди, але сьогодні мізки димлять, і навіть не від випитого алкоголю — від розуміння, що я сумую за своїм другом. Поруч немов вакуум утворився. А в душі відкрита величезна діра, яку нічим заповнити не виходить. Я настільки звик, що він завжди поруч, що навіть уявити не міг, як це — без нього.

У лікарню приїжджаємо ближче до одинадцятої, і без черги відразу на прийом. Я ж спонсорую цю клініку, час хоч раз скористатися цим.

— Аналізи не набагато краще, ніж були три місяці тому, — крутить папірцем перед очима лікар.

Я одразу стискаю кулаки, дивлюся на нього, щоб зрозумів: відповідь неправильна.

— Пропоную вам продовжити лікування, — мимрить, відводячи очі.

— Таню, — звертаюся до супутниці, — не могла б залишити нас з лікарем наодинці? — Прошу спокійно, хоча всередині кров метастазами гнів розганяє.

Жінка слухняно киває, прощається з лікарем. І тільки-но двері за нею зачиняються, я підводжуся на ноги, впираючись кулаками в стільницю.

— Ти, Ігорку, напевно, погано зрозумів, — ціджу крізь зуби. — Вона пролікувалася і готова до усіх маніпуляцій.

— Андрію Миколайовичу, я не можу, так би мовити, тому що це неправда. Ви хочете ризикувати? Я — ні! — ховає очі, сучий син.

Бреше! Печінкою відчуваю — обманює.

— Завтра вона має бути на столі! — повторюю майже по складах. — Мені потрібен спадкоємець! — кричу в обличчя.

— Так зробіть природним чином! — не залишається у боргу лікар.

Підводиться на ноги та дивиться пильно. І це при тому, що на цілу голову за мене нижче. Та й до того ж увесь він з головою і його клініка у мене в кишені. З чого раптом борзим став таким?

— Чого? — вибухаю.

Змітаю зі столу усі папірці. Та як він сміє так зі мною говорити?!

— Ви ж закохані у цю жінку по вуха, — пищить, але не відступає. Я ж не ідіот, все бачу! — підривається на ноги.

— Вітаю! — я нікому не дозволю. Нікому! — Ти заробив собі квиток в один кінець, можеш збирати дрібнички.

Сперечатися або доводити що-небудь я не маю наміру.

Одразу набираю до Шрама, нехай відвезе лікаря туди, де йому і місце.