Читати книгу - "Фауст. Трагедія"

А с т р о л о г

Ось чарівник в вінці, в плащі жерця,

Початому він доведе кінця.

Уже й триніг із глибу десь з'явивсь,

І фіміам над ним пахучий звивсь.

Небавом маг почне свої замови,

На щастя нам звершить він чин чудовий.

Ф а у с т

(високохмарно)

Я кличу вас, о Матері святі!

Ви в безмірі, в одвічній самоті —

І не одні! Над вами в зміні дивній

Життя подоби носяться безживні,

Усі єства, що тут колись були,

Побіля вас безсмертя осягли;

Ви ділите їх, владарки урочі,

Між світлом дня і темрявою ночі;

Одних захопить любий вир життя,

А других визве мага закляття:

Упевнено загляне він в невидне

Й охочому покаже дивугідне.

А с т р о л о г

Чарівний ключ об чашу ледь черкнув, —

І все туман пахучий огорнув,

Різноманітні поплили хмарки —

Стьожки, кружки, цівки, клубки, вінки…

Та що це знов нам дива додає?

Від того руху музика встає,

У ній бринить краса якась ясна,

Й повніє все мелодія рясна.

Дзвенять тригліфи, хор колон співа[155],

І храм увесь — мов музика жива.

Туман розтав; з прозорого серпанку

Юнак вродливий вийшов наостанку.

Навіщо тут слова мої здалися?

Хто ж не впізнав прекрасного Паріса?

Д а м а

Як сяє в нім краса, і сила, й юнь!

Д р у г а

Мов персик свіжий, знадний цей красунь!

Т р е т я

Які тендітні й соковиті губи!

Ч е т в е р т а

Пригубити б той келих кожній любо!

П ' я т а

Є врода, а субтильности нема.

Ш о с т а

І грації у нім шукать дарма.

Л и ц а р

Пастух, та й квит, хоч і царськóго роду;

Манір шляхетних в нім нема й заводу.

Д р у г и й

Отак півголий — ніби й справді гожий;

А в панцирі на що він буде схожий?

Д а м а

Ось він сідає — лагідно та мило.

Л и ц а р

А вам уже в обійми закортіло?

Д р у г а   д а м а

Як гарно він на руку обіперсь!

П і д к о м о р і й

Ото нечема! Тут же й розпростерсь…

Д а м а

Та вам, мужчинам, все невлад, відомо!

П і д к о м о р і й

Де ж пак — розлігсь при цісарі самому!

Д а м а

То роль така; по п'єсі він один.

П і д к о м о р і й

Чи роль, не роль, а пам'ятай же чин!

Д а м а

Ось сон легкий вродливця огортає.

П і д к о м о р і й

Уже й захріп; ну й натурально грає!

М о л о д а   д а м а

(у захваті)

Не фіміам — якийсь знадніший пах

Війнув, дихнув — до серця аж досяг.

Л і т н я

Ті пахощі мов душу підмивають,

Від нього то!

С т а р а

                  Той запах розливають

Зростання квіти — чаші нектарові,

Що зацвітають рясно в юнакові.

З'являється   Г е л е н а.

М е ф і с т о ф е л ь

Оце така! Тоді я не боюсь!

Не по мені вродливиця чомусь.

А с т р о л о г

Я вражений без краю і без міри!

Немає слів, признаюся вам щиро,

Ізмалювать божественну красу,

Оспівану з прадавнього часу.

Хто зрить її — дивує до нестями,

Хто мав її — був рівен із богами!

Ф а у с т

Чи я не сню? В глибінь душі буремно

Влилось краси пресвітле джерело!

Трудне шукання красний плід дало,

І я жерцем зробився недаремно.

Був світ мені нікчемним і пустим, —

Став бажаним, змістовним і тривким!

Нехай як дим у безвісті розплинусь,

Коли від тебе, владарко, відкинусь!

Той образ, що в свічаді чарівнім

Являвсь мені для насолоди, —

Лиш тінь бліда твоєї вроди!

Тобі, тобі до решти віддаю

Всю пристрасть огняну мою,

Любов, жагу, обожування, безум!

М е ф і с т о ф е л ь

(із будки)

Не випадай із ролі, будь тверезим!

Л і т н я   д а м а

Струнка й гінка — а голова мала.

М о л о д а

Коли б нога доладна хоч була!

Д и п л о м а т

Принцес я бачив іноді таких;

Вродливиця од голови до ніг.

П р и д в о р н и й

Вона тихцем підходить до сонька.

Д а м а

Із краснем поруч надто вже бридка.

П о е т

Її краса йому скрашає сон.

Д а м а

Вона — Діана, він — Ендіміон[156].

П о е т

Ось підійшла богиня без вагання,

Схилилася і п'є його дихання,

І враз — цілунок! О жаданий рай!

Д у е н ь я

Ще й привселюдно! Це вже через край!