Читати книгу - "Останній дон"

— Я хотіла попрощатися з тобою. Сподіваюсь, ти помреш на Сицилії.

Піппі відчув, як його серце стислось несвітським жалем. Він підвівся і пригорнув її. Вона не пручалась. Поцілував її в щоку і промовив:

— Мені краще померти на Сицилії, ніж повернутись і бачити тебе в такому стані.

Роза-Марія вивільнилась з його обіймів і чимдуж збігла сходами вгору.

— Дуже зворушливо, — майже насмішкувато сказав Джорджіо, — але тобі не доводиться стикатися з нею щомісяця. — В його тоні вчувалася злість, але всі вони знали, що Роза-Марія вже проминула менопаузу і напади трапляються в неї частіше, ніж раз на місяць.

Дон, здається, був найменше збентежений доньчиним нападом.

— Їй стане краще, або вона помре, — озвався він. — Якщо я не відішлю її геть, — і звернувся до Піппі: — Я дам тобі знати, коли можна повертатися з Сицилії. Втішайся відпочинком, ми вже старі. Але пильнуй за новими людьми і набирай їх для анклаву. Це вкрай важливо. Треба мати людей, на яких можна покластись, які не викажуть нас, у яких омерта в крові, а не тих негідників, що народились у цій країні й хочуть жити в достатку, нічого не плативши.

Наступного дня, коли Піппі вже летів на Сицилію, Данте викликали, на уїкенд у дестамську кам'яницю. Перший день Джорджіо дозволив Данте провести з Розою-Марією. Було зворушливо бачити, які віддані одне одному мати й син, біля матері Данте мов перероджувався. Він не вдягав своїх кумедних капелюхів, водив її на прогулянку навколо всього маєтку, запрошував куди-небудь на обід, прислужував їй, немов галантний французький кавалер вісімнадцятого сторіччя. Коли в матері проривалися істеричні сльози, він колисав її у своїх обіймах, і з нею ніколи не ставалося нападу. Між собою вони завжди розмовляли довірчим, стишеним голосом.

За вечерею Данте допомагав Розі-Марії сісти за стіл, натирав донові сир, товаришив матері на кухні. Вона готувала синові його улюблені страви: курку з броколі й смажену ягнятину, приправлену часником та беконом.

Джорджіо завжди вражали гармонійні взаємини дона з Данте. Данте був дбайливий і уважний, вигортав курку та броколі в донову тарілку й начищав велику срібну ложку, якою дон набирав тертий пармезан. Данте жартував:

— Діду, — казав він, — якби ви поставили собі нові зуби, нам не треба було б натирати сир. Дантисти тепер нівроку, можуть вставити сталь вам у щелепи. Диво, та й годі.

— Я хочу, щоб мої зуби померли разом зі мною, — так само жартівливо відказував дон. — Я вже застарий для див. Чого б це Господові марнувати диво на такого старигана, як я?

Роза-Марія трохи чепурилася задля сина, і на її обличчі проступали сліди колишньої вроди. Вона, здається, тішилась, що її батько і її син такі приязні між собою, з її обличчя тоді зникала ненастанна стривоженість.

Джорджіо теж був удоволений. Він радів, що сестра начебто щаслива. При Данте вона була не така дратлива й смачніше готувала. Не дивилась на нього з осудом, її обминали звичайні нервові напади.

Коли дон і Роза-Марія стали облягатись, Джорджіо повів Данте до кабінету. У тій кімнаті не було ні телефонів, ні телевізора, жодних ліній зв'язку з будь-якою іншою частиною будинку. Двері були грубезні. У кабінеті тепер стояли два чорні шкіряні тапчани і чорні оббиті цвяхами стільці. Крім того, була шафка для віскі й невеличкий бар з малесеньким холодильником і полицею на склянки. Серед столу лежала коробка гаванських сигар. До того ж кімната не мала вікон, скидаючись на невелику печеру.

Обличчя Данте, надто пронозувате й цікаве, як на такого молодика, завжди бентежило Джорджіо. Очі Данте аж світилися хитрістю, а Джорджіо не подобалося ще й те, що він такий приземкуватий.

Джорджіо зготував обом коктейлі й запалив одну з гаванських сигар.

— Дякувати Богові, біля матері ти не носиш отих химерних капелюхів, — мовив він. — Чого ти їх узагалі одягаєш?

— Мені вони подобаються, — відповів Данте. — Й допомагають тобі, дядькові Петі й дядькові Вінсентові звернути на мене увагу. — Із хвильку помовчав і сказав пустотливим голосом: — У них я видаюся вищим.

Це правда, подумав Джорджіо, в капелюсі він здається гарніший. Із капелюхом тхоряче личко Данте ставало принадніше, без нього всі риси його обличчя немов розповзалися.

— Тобі не слід носити їх на роботі, — напучував Джорджіо. — З ними тебе легко впізнати.

— Мертві вже не патякають, — відрубав Данте. — Я вбиваю всіх, хто бачить мене на роботі.

— Небоже, годі мене дурити, — урвав його Джорджіо, — тут нема нічого дотепного, це великий ризик. «Родина» не любить ризикувати. А тепер про інше. Пішла чутка, ніби в тебе кривавий писок.

Данте вперше за всю розмову розлютився. Раптом він видався страхітливим. Відсунув свою склянку й запитав:

— А дід знає про це? Ти говориш від його імені?

— Ні, дон нічого не знає, — збрехав Джорджіо. Він був дуже досвідчений брехун: — Я йому нічого не казатиму. Ти його улюбленець, він може стривожитись. Але кажу тобі: не бери капелюхів на роботу і не брудни свого писка. Тепер ти «молот» номер один нашої «родини», але ти дістаєш занадто велику втіху від своєї роботи. Такі дії небезпечні й суперечать правилам «родини».

Данте немов не чув. Він замислився, а потім знов усміхнувся, заговоривши приязним тоном:

— Тобі, певне, розповів Піппі.

— Атож, — потвердив Джорджіо. Тепер він говорив стисло: — А Піппі найкращий. Ми поставили тебе з Піппі, щоб ти навчивсь, як правильно виконувати цю роботу. І знаєш, чому він найкращий? Бо в нього добре серце. Він ніколи не вбиває задля втіхи.

Данте немов прорвало, він аж заходився сміхом. Упав на тапчан, а потім покотився на підлогу. Джорджіо невдоволено поглядав на нього, думаючи, що небіж такий самий божевільний, як і його мати. Зрештою Данте підвівся, надовго припав до своєї склянки й сказав найзичливішим тоном:

— Отож ти сказав мені, ніби моє серце недобре.

— Саме так, — кивнув Джорджіо. — Ти мій небіж, але я знаю, що ти за один. Ти вбив двох людей через те, що розсварився з ними, й не питав дозволу «родини». Дон нічим не покарав тебе, навіть не вичитав тобі. Потім ти