Читати книгу - "Ти, часом, не вампір?, Аліна Гончарова"

Вибігши надвір, я навіть не встигла віддихатися. Миров міцно схопив мене за плече і посадив у машину.

- Як гадаєш, вони помітять, що ми вже пішли?  - Поцікавилася я, коли ми від'їхали на достатню відстань.

- Вже помітили, - промовив Саша, показуючи мені екран телефону, що світиться.

Побачивши ім'я Насті, я вирішила все ж таки відповісти. Миров скривився, але відкрито сперечатися не став.

- Сашко?  – засюсюкала Руда.  - Ти де?

Я постаралася наслідувати вампіра, що з посмішкою спостерігав за мною в дзеркальці.

- Я їду, - прохрипіла абияк.

- Не схоже, - глузливо пробурмотів Миров.

Я тільки рукою махнула, чекаючи на реакцію Насті.

- Куди їдеш?  - Поцікавилася вампірша.

- Маму відвідати, - прошипіла в трубку.

- А чому в тебе такий голос?  - Вразилася Руда.

- Морозива переїв, - заржав Саша, вихоплюючи в мене трубку з рук.

Миров натиснув на відбій і перевів погляд на мене.  Я ж дивилася на дорогу, роблячи обличчя а-ля «я нічого не бачила, нічого не чула, нічого не знаю».

Надворі вже стемніло, тому я бачила тільки розпливчастий силует Алекса. Коли ми під'їхали до будинку Олени, то тільки ліхтарі допомагали щось побачити.

- Отже, - сказала я.  - Зараз ми піднімаємося до Олени, тихо відчиняємо двері і чекаємо на її появу.  О котрій вона зазвичай добирається додому?

- За півгодини, - обізвався Миров.

- Значить, час іти.

Саша ще секунд сорок зламався чисто для порядку;  ну нібито, це він тут з нас двох старший, значить, і останнє слово саме за ним має залишатися.

У результаті ми все ж таки прокралися на потрібний поверх. Миров зам'явся у пошуках ключів.

- Тільки не кажи, що ти їх забув, - прошипіла я, огрівши хлопця по голові зв'язкою часнику.

Алекс невдоволено пірнув мене ліктем убік і витяг з кишені ключики.

Незабаром ми вже замкнули двері зсередини і покралися у вітальню.  На шляху я мало не звалила мармурову статуетку з тумбочки. Миров спіймав предмет над самою статтю, попутно завзято обурюючись з приводу моєї цікавості та вміння потрапляти в неприємності.

Близько десяти хвилин ми шукали місце, де можна було б сховатися.  У результаті Миров спробував залізти під ліжко, але успіхом це не увінчалося.

Ні, рука пролізла.  Із ногою теж проблем не виникало.  А ось далі довелося туго.  Хлопець вирішив, що доля Вінні Пуха йому не потрібна, тож подався на пошуки нового притулку.

Через п'ять хвилин задоволений Алекс заліз у шафу з одягом, при цьому викинувши з цього предмета меблів пару шмоток.

- Гей!  – я призовно постукала по дверцятах шафи.  – А це хтось прибиратиме.

Невдоволена моська Мирова здалася між стулками.  Невдовзі вампір зрозумів, що викинуті ним речі лежать на килимі посередині кімнати.
Довелося Сашку вилазити з шафки і прибирати за собою ці твори а-ля «бардак».

Нарешті Миров був надійно захований у шафі, а я примостилася в ніші між сервантом та стінкою.

Через п'ять хвилин почувся звук дверей.  Я обережно виглянула зі свого укриття на пару секунд і побачила, що світло в коридорі засвітилося.

Алекс завмер.  Я теж.

Олена пройшла до вітальні, по дорозі стягуючи черевики і кидаючи їх об стінку.

Я зрозуміла, що влипла, коли жінка впевнено попрямувала до серванту.

Тремтячи від переляку, я почала просуватися в протилежний від вампірші бік.

Так, зараз головне – поводитися якомога тихіше.

Ага, подумала я і нехило зачепила ліктем стінку серванту.  Чудово.

Декілька речей сталося майже одночасно: сервант з гучним тріском впав на Олену, яка нічого не підозрювала;  вищезгадана вампірша вишкірилася і почала розлючено зиркати в пошуках злісних порушників;  я зі швидкістю світла сховалась під ліжко; Алекс вивалився з шафи.

- Ти звідки тут узявся?  - Заволала Олена на сина.

- З Нарнії, - пробурчав Миров, потираючи забиту голову.

- І ти впустив мій улюблений сервант?  - Не заспокоювалася вампірша.

Ні, що за настирлива жінка, га?

- Я впустила, - я з гордістю вилізла з-під ліжка, попутно обтрушуючи від пилу.  - І Вам, до речі, не завадило б підлогу вимити.

Олена окинула мене поглядом маніяка, у якого давно не було нормальних жертв.

- Ну, можете і не мити, - швидко знітилася я.

- І навіщо ви прийшли?  - Звернулася вампірша до сина, при цьому мене банально ігноруючи.

- О, все досить просто!  - обізвалась я.  – Ми хочемо заздалегідь дізнатися про Ваш план помсти.

Алекс закрив обличчя руками, при цьому напевно лаючи Долю-матінку за свою напарницю-ідіотку.

- Дізнались?  - Вишкірилася Олена.

- Поки що не дуже, - відгукнувся Миров.  – Але ми краще підемо.

Схопивши мене за шкірку, Алекс протаранив шлях до дверей.  І тільки тоді, коли ми вибігли на сходовий майданчик, хлопець відпустив мене.

- Натомість прогулялися, - запевнила я його.

Ось тільки Миров не поділяв радісного настрою.  Похмуро на мене глянувши, він поплентався вниз.  Але за мить його сміх рознісся на весь під'їзд.

- В чому справа?  – спитала я, вже відриваючи в пам'яті номер психіатричної лікарні.

- У тебе таке обличчя було, коли ти сервант упустила, - промовив Саша між вибухами сміху.

Я також згадала ту делікатну ситуацію.

І ось вже вашій уваги представлена ​​пара дурних придурків, що з ноги відкривають двері на вулицю.