Читати книгу - "Справа Сивого"

А кобзар упевнено вмостився на стільці та поставив інструмент на коліна.

Малютина підвела руку, чекаючи на тишу у залі.

— Це буде мій дебют у подібному супроводі. Я трошки хвилююся, — вона усміхнулася самими кутками губ і оголосила: — «Плавай, плавай, лебедонько». Музика Кирила Стеценка.

Пальці кобзаря пробіглися струнами, й останні шурхотіння у вітальні завмерли. Високий прозорий голос Малютиної вмить заповнив увесь простір кімнати, будинок і, здавалося, навіть місто за вікнами.

— Плавай, плавай, лебедонько, по синьому морі. Рости, рости, тополенько, все вгору та вгору...

Вона співала надзвичайно гарно — нащо вже в Україні важко когось здивувати добрим голосом, але цей звучав повно і дзвінко, неначе весняний ручай. Бандура ж не просто акомпанувала — вона тримала діалог із вокалом, то луною відгукуючись на високі пасажі, а то задаючи мелодію першою, підкреслюючи свою значущість оксамитовим басом.

— Подивися, тополенько, як нема — заплачеш до схід сонця ранісінько, щоб ніхто не бачив, — голос співачки із дзвінкого раптом став м’яким, майже нечутним, але тиша, що лишилася після нього, ще кілька секунд висіла у повітрі, аж поки її підірвали бурхливі оплески.

Слухачі обступили виконавців колом, щедро даруючи компліменти.

— Ніколи б не подумала, що ваш вокал може так гармонійно злучатися з бандурою, — дружина Дорошенка Наталія була явно вражена.

— Щиро кажучи, я й сама здивована, — Малютіна розвела руками. — Зазвичай бандури не сходяться зі мною в тональності. Але це якась нова, вона транспонує акомпанемент, просто як рояль.

— Нарешті українська бандура стала салонним інструментом, — зауважив актор Вороний.

— Сценічним! — уточнила Наталія Дорошенко.

— До речі, Серафимочко, — Яворницький взяв наречену за руку. — Хочу тебе познайомити з Миколою Вороним, він же Віщий Олег, він же Арлекін, він же просто Кіндратович.

— Так багато імен! — усміхнулася Серафима Дмитрівна.

— Яку будь-якого актора, — розвів руками Вороний.

— Микола Кіндратович — катеринославський, але звабила його Мельпомена перебратися до Києва.

— Нічого, місце святе буде заняте, — Вороний вказав на Наталію Дорошенко. — Чув я, що дружина шановного редактора «Дніпрових хвиль» взяла на себе організацію українського театру.

— Ну, коли катеринославські театрали тікають до Києва, то кияни вимушені приїздити і робити їхню роботу тут, — засміялася Дорошенко.

Кобзар Богуславський гладив свій чудернацький інструмент і хвалився:

— Я на Кубані маю кобзарську школу. І з такими бандурами зможу зібрати цілий оркестр. Це вже не для сліпих старців, це й справді для сцени.

Імпровізований концерт зібрав усіх докупи, і Яворницький скористався цим, щоб познайомити свою наречену з іншими катеринославськими просвітянами. Він підвів Серафиму Дмитрівну до ставного бороданя.

— Знайомся, це — добре знайомий тобі за своїми творами Адріан Кащенко.

— Знайомий? — бородань скептично звів брови. — Яким таким дивом вам вдалося познайомитися з моїми творами?

— У «Дніпрових хвилях» читала, — не знітилася Серафима. — Про Івана Сулиму. От назви не згадаю.

— «Над Кодацьким порогом», — із легким докором підказав Яворницький. — Мені здається, оці козацькі оповідання — саме те, що потрібно нині для народу.

— Якби то, — зітхнув Кащенко. — Але всі мої плани луснули разом із банком, в якому я тримав гроші. А вже хотів було відкрити власне видавництво.

Жінка співчутливо покивала, а потім лагідно торкнулася письменницької руки:

— Але я чомусь впевнена, що буде ще у вас видавництво. От побачите.

— У вас чарівна супутниця, Дмитре Івановичу, — посміхнувся нарешті похмурий Кащенко.

Товариство знову розпалося на групи, що гуділи кожна про своє. Професор Синявський розпочав цілий диспут щодо перспектив освіти українською мовою. Розмова привабила педагогів — старого і нераз битого владою прибічника українства Якова Новицького, ледь не вдвічі молодшого викладача гімназії Івана Трубу і зовсім юного, мабуть, єдиного безвусого українця на весь Катеринослав Євгена Вирового. Економіст Синявський і фізик Труба скаржилися на відсутність української наукової термінології, гуманітарії наполягали, що ця проблема штучно роздута. Викладач семінарії Василь Біднов доводив важливість відродження Української Церкви, проти чого власне ніхто не заперечував. Художник Микола Погрібняк[125] попри те, що викладав графічні мистецтва, слухав уважно. Можливо, тому що ілюстрував українські масові книжки-копійки, які видавала катеринославська «Просвіта». Педагогічну компанію врівноважував поет і за сумісництвом заступник Яворницького Трохим Романченко.

Про кожного з них Яворницький розповідав нареченій.

— Іван Труба, інженер та педагог, ти знаєш його дім на Пороховій, а ще він видає читанку, яку розмалювує Микола Погрібняк, це наш художник, засновник міської художньої галереї. А от Антін Синявський у себе в Комерційному училищі на зло всім тримає портрет Мазепи.

— У тебе чудові друзі, — усміхалася Серафима Дмитрівна. — Навіть не думала, що у Катеринославі є стільки гарних людей. А кажуть — Дике поле...

У вітальні почулися дитячі голоси. Маленька Галя Мазепа радісно бігла, стискаючи в руці аркуш паперу з малюнком. За нею ішла серйозна Галя-старша, Мазуренко.

— Татку, дивися! — Галя-маленька[126] підбігла до тата і простягнула йому свій скарб.

Товариство обернулося на дзвінкий дитячий голос.

— Вона чудово малює, її треба вчити, — якось дуже серйозно, по-вчительськи сказала старша дівчина, і всі засміялися. — Чого ви смієтеся? Я ж сама вчуся малювати, тому і знаю.

А Яворницький із цікавістю зазирнув до дитячого малюнка і гукнув до Погрібняка:

— Миколо Степановичу, а йдіть-но, подивіться! Здається, Галя знайшла вам ученицю, якою ви зможете пишатися!

І раптом поза дверима загриміли кроки важких чобіт. Це було настільки несподівано, що гості, які чули їх, одразу замовкали, і мовчанка ця розповсюджувалася кімнатою від дверей, неначе хвиля. Останні кроки пролунали вже у повній тиші. Двері прочинилися. На порозі стояли троє жандармів та худорлявий чиновник у мундирі зі знаками надвірного радника.

— Доброго всім дня! — худорлявий зняв з голови кашкет і у променях світла зблиснула його лисина.

Господар будинку одразу вийшов назустріч.

— Чим зобов’язані? — холодно запитав він.

Лисий видобув з кишені гербовий папір і простягнув господарю. Той взяв, кинув оком по тексту:

— Хто ви?

— Надвірний радник Сєдов. Особливий відділ Департаменту поліції.

— Що там, Володю? — схвильована господиня підійшла до чоловіка і взяла його за лікоть.

— Нічого особливого, — буркнув той. — Просто обшук.

— Як обшук? — вона