Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Чому такий дурень? (Запитання, як ви розумієте, риторичне.) Чому не слухаєш розумних людей? Такий самовпевнений? Такий сильний? Власов, так? Жаботинський?
Імена цих видатних атлетів колись сколихнули щиру Суренову душу й лишилися для нього вищим втіленням могутності назавше.
— Та годі тобі з твоїми горами! А як тут люди жили тисячу чи десять тисяч років тому? Твої предки? Теж по горах з інструктором ходили?
— Мої предки — не ти! Мої предки були розумні люди! Добре, що сьогодні вранці його не було. Я б, звичайно, все одно пішов, але так спокійніше.
Наша біостанція розташована на березі моря, і вся наша робота зв’язана з морем. Моя, зокрема, із спокійним морем. А зараз воно розійшлося, як стверджують синоптики, щонайменше на тиждень. Чому б не прогулятися за цей час до найближчого центру цивілізації, нехай навіть через гори, які “не люблять жартів”? І вранці я рушив у дорогу. Кілометрів через десять довелося звернути на вузьку, круту стежину. Вона мала вивести мене на трасу, а там уже близенько, й під’їхати можна, якщо пощастить.
Моря вже не видно, його заступили скелі, а сама дорога в’юнилася то ліворуч, то праворуч, а то й геть ніби назад. Я твердо знав одну з найголовніших гірських заповідей: той, хто пройшов тут раніше, був не дурніший за тебе. Не шукай нових шляхів, іди собі скромно по дорозі й не мудруй. Все правильно. Загалом. А в даному, конкретному випадку? Не можна ж бути догматиком. Куди, приміром, веде оця ось ущелина? Якщо піти по ній, можна добряче скоротити шлях. Спробую.
Я продирався крізь густі, колючі чагарі, перелазив через великі брили каміння з гострими краями. Почало сутеніти. Що робити? Вертатись важко й далеко, а вперед — куди там вперед? Скелі зсунулися зовсім близько, а ущелину перекрила здоровенна брила. Наче хтось навмисне її тут поклав, та ще й підтесав.
Тим часом зовсім сутеніло. На небі загорілися перші зірки. І в їх тьмяному, непевному світлі щось блиснуло.
Кільце. Велике, товсте залізне кільце, наглухо вбите в скелю. На ньому не було жодної плямки іржі. Трохи пройшовши вздовж кам’яної стіни, я побачив друге кільце, таке самісіньке, як і перше. Скільки ж їх тут? Знайшов четверо. На ледь похилому майданчику два внизу і два вгорі. Якщо між ними покласти людину, то до нижніх можна прикувати ноги, до верхніх — розпростерті руки. Правда, навіть враховуючи довжину, можливих ланцюгів, людина має бути, м’яко кажучи, не зовсім звичайного зросту. Метрів чотири? Не менше! Бунтівливий і добрий тптан Прометей, бунтівливий і злий герой Амірані?.. Хто з них? Ет, казочки… А може, все це було насправді? І саме тут, на цьому місці? Не серед неприступних скель і диких ущелин, а тут, близько від дороги, від людей? Хоча не так уже й близько. Та все одно, тисячі людей, проходячи по дорозі, бачили цю розколину. Ну й що? Ніхто й гадки не мав, щоб звернути сюди. А я пішов навпростець, пішов і… зробив відкриття… Спокійно, хлопче, не сміши людей, відкриття так не робиться.
Різко похолодало, легенький, приємний вітерець змінився різким, пронизливим, з неба посипалося щось схоже на снігову крупу. Звідки? Осінь, звісно, раптова зміна погоди, але все-таки… Хукаю в змерзлі руки. Так, гори не люблять жартів, і жартунів, видно, теж… Вночі звідси не вибратись. Доведеться заночувати.
Просунувши ліву руку в кільце, я лягаю, намагаючись уявити себе титаном… Скуті одним ланцюгом… Кільце — надійна страховка, кращої годі й придумати, та й не так страшно. Колюча снігова крупа змінилася м’яким, пухнастим і зовсім не холодним снігом, вітер почав стихати. Напевне, титан провів отут не одну ніч. А їв він що? Хтось же його годував? Думки стають лінивими, течуть повільно, ніби мед з перевернутого дзбанка… Приємно випростати ноги. Навалюється сон, чорний, волохатий…
* * *
Прокинувся я швидко, як мені здавалося, через кілька хвилин після того, як склепив повіки. Та що за чортівня? Свідомість моя була абсолютно ясною, зір, слух усі відчуття піби загострились, а от тіла свого я не відчував, навіть не знав, чи є воно.
Мислю — виходить, існую. Я мислив, відчував, а отже, існував, проте неначе в якомусь іншому просторі й часі. Та й не було в мене можливості для аналізу власного становища, так швидко й владно захопило мене все, що відбувалося довкола.
Ті самі гори, тільки снігові шапки спустилися значно нижче. Важкі, чорні хмари клубочилися в небі, лише вряди-годи пропускаючи прямі й гострі, мов золоті стріли, промені сонця. Нанизуючись на оті стріли, дрібна сітка дощу утворювала веселку, а сліпучо-білі блискавиці раз по раз розбивали її на шматочки. Без упину погрозливо гримкотіли громи.
Гігантське, могутнє тіло, розпростерте на скелі, прикуте за руки й за ноги короткими блискучими ланцюгами до масивних кілець, було притиснуте ще й важкими металевими лапами двох роботів.
Я назвав ці людиноподібні механізми роботами за найпершою, поверховою асоціацією. Схожі одночасно на велетенських мавп і якихось доісторичних воїнів, вони явно були продовженням нелюдського розуму. У відблисках темної бронзи, у зовні незграбних, але точних і швидких рухах, в яких відчувалася велика сила, вони були приголомшливо потворні й зловісно прекрасні.
Роботи настільки заполонили мою увагу, що я не зразу помітив ще одну постать. Величезні, м’язисті руки, могутній торс підтримували кволі ноги; одна з яких видавалася кривою, мабуть, неправильно зрослася після старого перелому. На обличчі вираз суму й співчуття. Прото руки немовби діяли самі по собі. Впевнено й твердо приставили вони до грудей розіп’ятого велетня блискучий загострений стрижень. Кількома ударами важкого молота увігнали його в скелю, наскрізь пронизавши тіло. Вбивство? Ні, не схоже. При повній свідомості розіп’ятий спостерігав цю операцію, і не було в його очах ні страху, ні болю, лише похмура рішучість, і презирство, а губи скривилися глумливою посмішкою. Кров ринула з пробитих грудей, але одразу й перестала текти. Кат чи, може, знахар який випростався, змахнув з обличчя піт. Ще сумовитішими стали його очі. Він стомлено знизав плечима, махнув рукою роботам: “Ідіть”.
Машини мусять коритися людині. Роботи слухняно випросталися, повернули один до одного голови; малинові вогники блиснули в щілинах очниць. Наче радилися між собою або ж чекали ще якогось сигналу. Потім розвернулись і швидко рушили вниз, ледь похитуючись і гримкаючи один об одного металевими тулубами.
Сумний зібрав інструменти, постояв, низько опустивши голову.
— Пробач, — прозвучав його голос, — ти
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89», після закриття браузера.