Читати книгу - "Від Малоросії до України, Микола Юрійович Рябчук"

[52] «Скіфські і сарматські часи, епоха бронзи, рання античність, а перед цим більш ніж тисячолітня цивілізація кіммерійців були своєрідними етапами розвитку, віхами повільного становлення того етносу, який пізніше одержав назву українського. Довга низка культур та цивілізацій передувала йому, і тому дивним і парадоксальним у цьому довготривалому процесі розвитку було саме те, що одна з найдревніших цивілізацій Східної Європи протягом довгого періоду свого існування не мали власної державності…». Артур Ярещенко, «Українці, хто вони», Березіль, 1993, ч.9-12, с.121. «Міф про Антея походить із землі антів (…). Анти… Цe переклад на давньоіранську самоназви українців-краян, асних українців. (…) Світло античності струменить з України… Тут виникла перша писемність… Міфічна Орієнта - в серці Європи, на західних землях України. Україна - пуп світобудови, культурний материк, колонізаційні пульсари від якого йшли на Схід і на Захід, Північ і Південь… Водночас УКРАЇНА - світова величина. Сліди великої культури українців - по всьому світу… Сучасні африканські мігранти-туареґи (тауреги), яких за хоробрість і войовничість називають володарями пустелі, - голубоокі, прямоносі, із козацьким оселедцем на голові» (Б.Чепурко, там само, с.7-11). Жодним чином не коментуючи наведених тверджень (коментарі тут, думається, зайві), зазначимо лише, що українські культурологи-«індоєвропейці», об'єднавшись довкола журналу «Індо-Європа» і суголосної йому «Основи», демонструють вражаючі філологічні польоти, не утруднюючи себе при тому серйозним вивченням індоєвропейських та інших мов, не кажучи вже про санскрит. Завдяки цьому їм вдається поширювати свої «колонізаційні пульсари» і на етрусків, і на Єрусалим (бо ж в обох словах є корінь «-рус-», себто Русь-Україна), і на Веданту (є вказівка на українців-антiв), і навіть на індіанців кечуа, що заснували свого часу на території теперішнього Перу країну «Тау-ант-інсуйю» (див. Б.Чепурко, с.10).

[53] «Цілком очевидно, що так прив'язаним до своєї землі, до її природи, історії міг бути тільки давній за походженням, безумовно, висококультурний народ. Помилково вважати, що українці походять з Індії, Ірану чи щось подібне. Це здавна осілий, культурно окреслений, глибоко демократичний і зрілий етнос - одне з найпотужніших культуротворчих утворень, що характеризуються відповідним скупченням розуму і належать до яскравих вогнищ цивілізації» (Б.Чепурко, згадана праця, с.10). «В українській мові (…) відображена боротьба принципово демократичних, творящих, господарських засад із специфічно перекотипольним, кочовим, паразитуючим, руйнівним синдромом; космосу з хаосом, духовності із бездуховністю, природної цілості і визначеності із сумбурною еклектикою впродовж усієї історії. Практично це була боротьба добра із злом, життя із смертю» (там само, с.5).

[54] Показовою під цим оглядом є, наприклад, книжка польського письменника Aлександра Зємного «Речі українські» (Aleksandеr Ziemny, Rzeczy Ukrainskie. - Chotomow, 1991), де, попри виразну тенденційність і необізнаність із українським фактажем, постулюється чимало слушних запитань і зауваг: «Важко збагнути, чому ніхто з українських учених, письменників, митців так і не спробував за багато десятиліть проникнути глибоко і терпляче у свої власні, українські проблеми, щоб оцінити їх критично, себто живим серцем і розумом. Адже, здавалося б, жодна новочасна концепція нації не може тих проблем оминути, якщо тільки не хоче вже вкотре загрузнути у нудних історичних кліше, що показують Україну безневинною грішницею, жертвою долі і найтемніших сил (с.97-98). Фетишизація "безгрішного" народу, справа, зрештою, не надто складна й не вельми мудра, нищила в зародку інтелектуальну працю над справді істотними внутрішніми проблемами краю, працю, яка б дат, змогу досягнути позитивного, хай і вкрай критичного синтезу. Наслідком цього стало дедалі дужче - на ціле десятиліття - відставала Україна від інших східноєвропейських країн, дарма що ті теж пробули не одне століття під владою чужинців» (с.107). Чому українські інтелектуали, запитує далі письменник, так мало дбали про поглиблення політичних і суспільно-культурних програм, задовольняючись красивими загальниками? Чому, з беззастережним захватом ставлячись до «стихійного, загадкового, непередбаченого, великодушного, повного сили й краси і всіляких самодостатніх чеснот народу», ніхто особливо не задумувався над його внутрішніми проблемами? «Був у їхніх очах монолітом - і в злі,, і в добрі. Такою собі пра-цінністю» (с.109). У чому ж причина усіх українських знегод? - ставить ключове питання О.Земний. «Може, в тому, що українські провідники, люди малого формату, не стали - бо не могли стати - на висоті подій? Так, але це тільки менша частина правди. А більшу частину ми старанно оминаємо, наче об'єкт під високою напругою. Публіцисти, історики, фахівці з психології й етики, не змовляючись, погодилися, що слово народ - недоторканне. Краще лишити його у спокої, у формі звичного стереотипу, такого собі згустка невиразних відчуттів. І не пробувати видобути з них якесь поняття, а тим більше - функціональне значення… На нашому континенті слово народ звучить грізно, а дехто не проти, щоб воно взагалі діяло паралізуюче. На думку, звісно» (с. 130-131). Та, хоча «розумова рутина, особливо на сході Європи, вчить перекладати вину за власні невдачі на інших і хоча «могутній північний сусід справді зробив усе, щоб унеможливити появу незалежної України», «слід відверто визнати, що великий шанс, єдиний за триста років, занапастили самі українці» (с.135).

[55] O.Гриценко, «Харківські едіпи та московський сфінкс», Сучасність, 1992, ч.1, с.141-142.

[56] «Культурні явища (мистецькі твори, культурні установи, процеси в культурному житті суспільства) можна вважати колоніальними, якщо вони сприяють ствердженню чи розвитку імперської влади: позбавляють престижу, звужують поле активности, обмежують видимість, а то й нищать те, що є місцевим, автохтонним, словом - колоніальним, натомість підкреслюючи гідність, світову масштабність, сучасність, необхідність і природність столичного, центрального. Антиколоніальними, отже, є явища культури, які заперечують легітимність імперської влади та похідних від неї ідеологічних конструкцій. Вони викривають насильність, підступність і незаконність колонізатора та прагнуть утвердити альтернативні чи протилежні ієрархії цінностей та ідеали людських спільностей. У новішій європейській та всесвітній історії такі цінності бували найчастіше національні. Як колоніальні, так і антиколоніальні явища культури відзначаються аргументаційною монологічністю та орієнтацією на певний політичний, соціальний та культурний результат: стабільну і максимально гомогенну імперію, наприклад, або на незалежну й самосвідому націю-державу». Марко Павлишин, «Що пере-творюється в Ре-креаціях Юрія Андруховича?», Сучасність, 1993, ч.12, с.116.

[57] Постколоніальність усвідомлює телеологічність колоніальних та антиколоніальних позицій, а тому і їхню виключність та (історією доведену чи тільки потенційну) насильність, і через це ставиться вельми скептично до всіх схем та символів як імперської, так і антиімперської слави. Рівночасно, однак, постколоніалізм визнає реальність