Читати книгу - "Пси господні, Марчін Швьонтковський"

– Мені здається, професор хоче мене образити?

– Ні. – Андреае сумно посміхнувся. – Я намагаюся дечому запобігти. І оскільки отець не наважився зіграти зі мною у відкриту гру, я теж не викладатиму своїх тузів.

– Я не передам цих слів.

– Думаю, отець передасть. Хоча б тому, що вони самі по собі вже є, в певному сенсі, розвідувальною інформацією. Ну, це все, про що я хотів з вами поговорити. Не буду вас більше затримувати.

– Нагадую, що я прибув сюди, щоб скористатися бібліотекою.

– А, точно! Але ж, боюся, враховуючи напрямок нашої розмови, це неможливо.

– Тим не менш, я скористаюся нею, – прогарчав Еркісія, якого Андреае добряче розізлив.

– Звичайно, ви можете спробувати, отче. – Професор доброзичливо посміхнувся, потягнувся до книги, яку раніше відклав, розгорнув її і повернувся до читання. – До побачення, – додав він, не піднімаючи погляду.

Домініканець, злий як чорт, вийшов з кімнати. Спочатку розмова з Андреае його просто дратувала, він сприймав її як необхідну ввічливість, яка допоможе йому потрапити до бібліотеки. Однак з кожним наступним натяком розмова ставала все більш небезпечною, так що під кінець, коли його статус знизився до останнього гінця, вона довела його до білої гарячки.

Ні, ти не великий Домінік Еркісія, чудовий лицар на білому коні, переконував він себе подумки. Тобі не дано унікальної місії. Якщо Бог зволив дати тобі завдання кур'єра, ти будеш виконувати завдання кур'єра. Якщо він скаже тобі здійснити великі справи, ти їх здійсниш; але якщо він скаже тобі носити воду, ти будеш водоносом.

Його серцебиття поверталося до звичного ритму. Очевидно, що Еркісія збирався переказати всю розмову своєму начальству, причому в найдрібніших подробицях. Півслова та натяки, що проскакували в ній, були шалено тривожними. З них було очевидно, що Андреае не тільки знав про існування прецизій, але й мав цілком конкретну інформацію про них та інтуїтивно відчував їхню природу. Припущення, що він може знати про цей Божий дар дещо таке, чого не знає орден проповідників, було більш ніж тривожним, воно було загрозливим: недарма Еркісія подорожував по всій Німеччині, як і його колеги у Франції, Іспанії, Італії, Греції, навіть Польщі чи Скандинавії. І те, що він опинився на шляху до Майнца, можливо, було насправді Божою волею?

Іспанець рішуче вирушив на пошуки бібліотеки – він мав намір отримати те, за чим приїхав, так чи інакше. На жаль, за першим же поворотом коридору його зустріли двоє вже знайомих йому панів у чорному одязі.

– Ми маємо честь провести отця до виходу.

– Мені не потрібен ескорт, – пробурмотів домініканець. – Краще покажіть мені дорогу до бібліотеки.

– Боюся, що це неможливо, – глухо пробурмотів шпакуватий. Глибокий бас вібрував у кам'яному коридорі.

– Чому?

– Наказ професора Андреае.

– А якщо я не підкорюся йому?

– Ми виведемо отця силою.

– Тоді ходімо. Я не буду битися, – відповів Еркісія, бо в усій цій ситуації він відчував щось тривожне, якусь легку, неприємну тріщину в нормальності, що змушувала його бути насторожі.

Коли чернець вийшов з будівлі, більше ніким не потривожений, Херцбрудер, який встиг подрімати біля коней, схопився на ноги.

– Господи, ваша милість бачив привид в цьому університеті?

Переживання останньої години, мабуть, залишили відбиток на обличчі ченця.

– Гірше, ніж привид, – прохрипів він. – Ходімо.

Стрілець не