Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

що я не був в їхніх руках. Вони навіть не знали про моє існування і, значить, не мали ніяких злих намірів проти мене. Отже, я не мав права нападати на них; інакше довелося б виправдати поведінку іспанців, що вславились своїм варварством в Америці, де вони знищили мільйони людей. Правда, ці люди були язичники й варвари, але, незважаючи на їх варварські звичаї та криваві релігійні обряди, треба визнати, що перед іспанцями у них ніякої провини не було. В наші часи всі християнські народи, а разом з ними й самих іспанців, обурює це винищення американських племен, ця справжня бойня, цей вияв кривавої й протиприродної жорстокості, якого не можна виправдати ні перед Богом, ні перед людьми. З того часу саме ім’я іспанця навіює жах кожній людській душі, сповненій людяності та християнського співчуття, — так, ніби Іспанія така країна, що родить людей, позбавлених найзвичайнішого жалю до нещасних, властивого людському серцю.

Такі думки прохолодили мій запал і я почав потроху відмовлятись від свого плану, бо вирішив, що не маю права вбивати дикунів і що мені зовсім не треба втручатись в їхні справи, поки вони не нападуть перші, чому я мусив запобігти. Коли вони мене знайдуть і нападуть на мене, я зумію виконати свій обов’язок. З другого боку, я подумав, що здійснення мого плану не тільки не визволить мене від дикунів, а, навпаки, доведе мене до загибелі. Я можу бути певен, що збудусь їх лише тоді, як мені пощастить перебити їх усіх до одного, і не тільки тих, що висядуть наступного разу, а й усіх тих, що з’являться пізніше. А якщо хоч один із них утече й розкаже своїм про те, що сталося, вони припливуть до мене тисячами помститись за смерть своїх товаришів. Таким чином, я напевне накличу на себе загибель, що тепер зовсім не загрожує мені. Зваживши все це, я вирішив, що вплутуватись у справи варварів було б з мого боку і несправедливо, і нерозсудливо, і що мені треба якомога краще критись від них і ховати свої сліди, щоб вони не догадались, що на острові є жива істота — я розумію, істота людської подоби. Релігійні настрої з’єдналися з тим, що підказував розум, і різні доводи впевнили мене, що я не маю ніякого права складати криваві плани знищення невинних створінь (хочу сказати — невинних щодо мене). А їх злочини проти самих себе не обходили мене. Це був вияв племінної ворожнечі, і я мусив віддати їх на суд Божий, що керує всіма народами і знає, якою карою він може справедливо відплатити за племінну кривду. Тим, хто грішить прилюдно, він учинить прилюдний суд таким способом, який він вважатиме за найкращий. Тепер я зрозумів, що ніщо не могло дати мені більшого задоволення, ніж свідомість моєї непричетності до вчинку, що, як я мав багато підстав думати, був би не меншим гріхом, ніж навмисне власноручне вбивство людини. Я впав навколішки і склав подяку Богові за те, що він утримав мене від кровопролиття. Я благав його захистити мене своїм Провидінням і просив не допустити, щоб я потрапив до рук варварів або наклав на них свої руки, хіба що матиму дозвіл з неба зробити це, обороняючи своє життя.

В такому настрої я перебув з рік. Весь цей час я був такий далекий від бажання знайти нагоду напасти на дикунів, що жодного разу не виходив на горб подивитись, чи не видно їх де-небудь і чи не залишили вони яких-небудь слідів свого недавнього перебування на острові. Я боявся, що, побачивши цих недолюдків, я знову захочу провчити їх, спокусившись слушною нагодою напасти на них зненацька. Я тільки забрав звідти човен і перевів його на східний бік острова, де для нього знайшлась маленька, дуже вигідно обставлена скелями бухта. Я був певний, що, боячись течії, дикуни ніколи не зважаться висісти в цій бухточці. Я перевів свій човен з усім, що було на ньому: саморобною щоглою, саморобним парусом і чимось подібним до якоря, хоч навряд чи цей прилад можна було назвати якорем, так погано я його зробив. Одне слово, я забрав з того берега геть усе, щоб не залишити й ознак човна або людського житла. Крім того, як я вже казав, я жив потайливіше, ніж будь-коли, і виходив із своєї келії лише тоді, коли це було необхідно для моєї повсякденної роботи — тобто доїти кіз та доглядати свою невеличку отару в лісі. Але це було на другому боці острова, і тут мені не загрожувала ніяка небезпека. Можна було з певністю сказати, що дикуни приїздили на острів не для того, щоб знайти тут що-небудь, і тому не заглиблялись на ньому далеко.

Я не мав ніякого сумніву, що вони не один раз були на березі і перед тим, і після того, як я, переляканий своїм відкриттям, став обережнішим. З жахом думав я про те, яка була б моя доля, якби, не підозріваючи небезпеки, я натрапив на них тоді, коли я, півголий і майже беззбройний (крім однієї рушниці, часто зарядженої самим лише дробом), блукав скрізь, де тільки міг. Що було б зі мною, коли б замість відбитка людської ноги я несподівано побачив п’ятнадцять-двадцять дикунів і вони погналися б за мною? Певна річ, я не втік би від них, бо дикуни бігають дуже швидко.

Іноді думки про це так гнітили мій дух і так тьмарили мій розум, що я довго не міг підбадьоритись і обміркувати, що треба робити. Я був не те що нездатний опиратись, а не мав навіть духу зробити те, що міг зробити; а ще менше міг би зробити що-небудь тепер, після таких довгих міркувань. Справді, серйозно обдумавши все це, я мусив засумувати. Такий настрій іншим разом тримався дуже довго, але нарешті завжди перетворювався на вдячність Провидінню, що визволило мене від багатьох невидимих небезпек і утримало від лихих учинків, яких я сам ніяк не міг би уникнути, бо не мав про них найменшого уявлення і не знав про їх можливість.

Дедалі частіше турбувала мене думка, що не раз турбувала мою голову й раніше, відколи я зрозумів, що про нас піклується милосердне небо, охороняючи від небезпек, яких повно в житті. Яким дивним способом ми, самі того не усвідомлюючи, рятуємося від лиха, про яке навіть не догадуємось! Як у години запаморочення, коли ми вагаємось, коли ми, так би мовити, стоїмо на роздоріжжі, не