Читати книгу - "Утрачений рай, Джон Мільтон"

Спокутники впокорено зітхали

В молитві невимовній, бо Всевишній

Серця їх скам’янілі розтопив.

Отож отямилися й ожили.

Окрилені зітхання молитовні,

Мов теплий легіт, досягли Небес

Скоріш від ораторії гучної.

Та й перевершував би їхній зміст

Молитв Девкаліона й діви Пірри.

Їхні зітхання, невловні на вітрах,

Долинули аж до небесних брам,

Змішалися з пахучим фіміамом,

Котрий курився біля вівтаря

Найвищого, і досягли Престолу

Небесного Отця. На це вказавши,

Син Божий мовив: «Отче, ось плоди

Твоєї ласки до людей. Тобі

Їх в золотій кадильниці приношу,

Яко священник від Землі Твоєї,

Де сіяне Тобою проросло

І Нами випестуване дозріло,

Солодше, аніж те, що перші люди,

Удобрюючи хоч би й сто дерев,

Зростили б. Прихили ласкаво вухо

До їхніх упокорених зітхань,

Невмілих, невимовних, ще дитячих.

Я – речник їх і захисник, – промовлю

За них. Візьму на себе добре й зле,

Що є у них, і силою Моєю

Їх підійму й за них Сам заплачу

Своєю смертю. Отче Мій, прийми

Мене улюдненого. Хай від Мене

Кадило з фіміамом Нас примирить

З людьми, котрі осуджені на Смерть

Неублаганну, бо шляхів зворотних

Нема. Лиш про одне Тебе прошу:

Хай викуплені зріють у Мені —

Шукають радощів та благодати

Вони в Мені, як Я в Тобі, Мій Отче,

Поєднані в одно». На те Отець:

«Усе, що просиш для людей, те буде.

Про що проситимеш, те й так оддавна

Твоє. Проте в Раю їм жить не можна,

Бо Я Природі дав такий закон:

Високе, світле, чисте і несмертне,

Чуже негармонійним грубим первням

Відштовхує сплямованих людей,

Огрублених гріхом, що їх завів

У Розпад-Смерть, мов нездорова їжа,

Що наражає тіло на гниття.

Вони, в безсмерті створені і в щасті,

Свойого блага не поберегли

І тим накликали собі страждання,

Котрим нарешті покладе кінець

Завбачений у Мене Розпад-Смерть,

Щоби по муках, випробах, спокусах

У грішному житті – очищені

Ділами добрими і вірою, вони

Прокинулися для життя Нового

В Новому світі на Новій землі

У мирі з Небесами. Присуд цей

Про людство на Архангельськім Синоді

Повсюдно проголосим, як недавній

Над Ангелами грішними Наш суд,

Який Нам вірні й непохитні Сили

Навіки утвердили». По цих словах

Син Божий владно знак подав, і Ангел,

Ознайомлювач Небесний, зняв сурму

Гримучу – ту, що по тисячоліттях

Почують на горі Синай, де Бог

Прийматиме Мойсея. І востаннє

Вона гримітиме на Страшний Суд.

Той гук усепроникний долетів

До найвіддаленіпгих тихих кущей,

Найсоковитіших Дерев Життя,

Струмків чи водограїв, де витали

В блаженстві й вічній дружбі Діти Світла.

Вони, зачувши знаний гук, злетілись

На всеверховний клич ієрархічно

Й порозміщалися на владних тронах.

Тоді з Богопрестольної Гори

Господь явив їм усевладну волю:

«Синове! Люди, уподібнені

До Нас, уже пізнали Зло й Добро.

Покуштувавши з Древа Пізнання

Заказаних плодів, оволоділи

Гірким набутком: змішують Добро

Зі Злом. Вони могли б щасливі жити

В Добрі, ніколи не зазнавши Зла.

Тепер вони в жалобі й каятті

Мені впокорені молитви шлють.

Я знаю їх серця, хисткі, примхливі

І суєтні. Без нашої опіки —

Того й гляди, – зухвалою рукою

Дотягнуться до Дерева Життя

І житимуть, ні, схочуть жити вічно,

Впавши у прах і тлін. Наказую ж

Бо: виведіть людей з Мойого Саду

На землю необроблену, з якої

Їх взято – хай близьке їм обробляють.

Тобі Я доручаю, Михаїле,

Обрати з-між вогнистих Херувимів

Загін добірних воїнів. Хай дбають,

Аби Наш Супостат, сам чи з людьми,

В Раю безгосподарному не встиг

Накоїти нового лиха й гірше

Понівечити Рай. А людям повідом:

Вони й нащадки їхні назавжди

Втрачають Рай. Щоб не упали в розпач,

Бо мучаться, ослаблі, в каятті, —

Ти їм частково майбуття відкрий, —

Те, що зволю знать, коли впокорено

Сприймуть покару. Утіш Адама

І нагадай Моє веління жінці —

Приймати в лоно і ростити сім'я

Мужське з надією. З тим хай живуть

В любові і турботі. Тепер звільни

Сей Сад від них. На Сході, там, де легко

Прокрастися в безгосподарний Рай,

Розстав сторожу херувимську.

Хай вогненним мечем вимахує

Й відлякує від Раю, не пускає

Ані душі до Дерева Життя,

Щоб не пробралися нечисті духи

Й не викрали на більше горе людям

Плоди Життя». Творець умовк. Архангел,

За ним когорта чуйних духів – кожен

Чотирилиций, мов двоїстий Янус,

Ще й світиться багатьома очима;

Їх сотні, мов у Аргуса, проте

Всі невсипущі й непричаруванні.

(Бо Аргусові очі був приспав

Гермес чарівним помахом тростини

Крилатої чи грою на сопілці.)