Читати книгу - "Пограємо в любов, Зоя Лістрова"

Герман поїхав до Лізи додому. Її мама природно сказала, що її нема. Герман розумів, що вона бреше, Ліза там. Він дзвонив на телефон, писав, Ліза не відповідала. Тепер зрозуміло, що вона все чула. Він має її повернути. Герман зрозумів, він не зможе без неї, вона його життя, його кохання.

У нього ще по переду буде важка розмова з мамою. І треба вирішувати, що робити з дитиною, но він поїхав додому.

- Герман, я чекаю пояснень? - Сказала мама, як тільки він прийшов додому.

- Це моя дитина.

- Це зрозуміло, вона схожа на тебе. Я думала ти став розсудливим, любиш Лізу.

- Я люблю її і хочу повернути.

- Я думаю тобі важко доведеться.

- Мамо, що робити з дитиною?

- Це твоя дитина, мати в неї не путьова. Будемо її ростити та виховувати.

Герман їздив під будинок Лізи, простоював там годинами, продовжував писати, вона навіть не читала. Вона не дала йому шанс виправдатись. Він навіть зважився поговорити з її батьком, але той був стислий «Я на цю тему балакати не буду. Спілкуємось лише по роботі.» Він допомагав у роботі Герману у всьому, про Лізу не говорили ніколи.

Чутки про те, що від нього втекла дружина і що в нього дитина від іншої почали ходити вже за кілька днів. А за тиждень зателефонувала Свєта.

- Ну що милий, як тобі увага з усіх боків?

– Навіщо ти це зробила?

-Бо ти не заплатив мені. І взагалі ти свиня.

– Після того, що ти зробила, ти взагалі нічого не получиш.  Я плітки переживу, ще кілька тижнів і всі про це забудуть. А ти коли будеш у похилому віці, згадаєш про дочку, але вона про тебе ніколи не дізнається.

- Коли захочу, десяток собі нарожаю. Я б і цю дитину не народила, я думала ти зі мною будеш. Згадай, як нам було добре.

Герман поклав слухавку. Він сподівався повернути Лізу. І більше не про що не міг думати.

Він сумував за неї вечорами, йому подобалося розмовляти з нею на будь-які теми. Він згадував їх ночі кохання, вони були ніжні і страсні. Він ще нікого не любив, раніше він просто займався сексом, без любові. Жінок у нього було багато, а потім він зустрів Лізу. Він вперше закохався до нестями. Вона його перше і єдине кохання. З нею він зрозумів що це таке любов.

 Герман був в відчаї, він втратив своє кохання, свою Лізу по своїй дурості. Ні, він не втратив, він її знайде і вимолюватиме в неї прощення.

Клим був спантеличений, він не міг додзвонитися до Лізи та Германа. Пізніше його мама розповіла про те, що там сталося з тих чуток, що ходили. Клим радів, отже, його фотографії зіграли свою роль. Коли він одужав і твердо стояв на своїх ногах, вирішив поговорити з Германом і знайти Лізу.

- А, прийшов поїхидничати.

- Я хочу допомогти знайти Лізу, адже скоро півроку, а без неї не зачитають заповіт.

- Ти про гроші турбуєшся. Шукай. Вона добре сховалась. Я наймав детектива.

Герман не знав, що той детектив був друг батька Лізи і на його прохання, він її не шукав. А у звіті було сказано, що не знайшли.

- Я все ж таки спробую. Ще я прийшов працювати.

- Я вже взяв людину.

- Мені потрібна робота.

- Після того що ти накоїв, я не хочу з тобою працювати. Тобі випишуть допомогу і чекай своєї частки від заповіту. Тобі й так допомогли з Лідою. Уходь, бачити тебе не можу.

Клим, поки не мав таких грошей, щоб найняти детектива. Він влаштувався працювати, але отримував там мало. Тепер він зрозумів, що припустився помилки з фотографіями. Він поставив собі за мету знайти Лізу, закохати в себе і стати багатим. Він насилу вмовив маму, продати дещо із золота. Пішов, найняв детектива. Він знав, що в місті їх тільки троє, і всі були попереджені про пошук Лізи. Тому Клим не знав, що її ніхто не шукатиме.

Я винайняла квартиру подалі від центру. Перед будинком був величезний парк. Роботу поки не шукала, тому що скоро буде точно не до неї, тим більше гроші були і тато регулярно надсилав попри мої протести. Мама дуже хотіла приїхати, я сказала, краще хай приїде на пологи.

Я старалася все забути. Але вечорами мені було самотньо без Германа. Я уявляла його, його посмішку, очі. Мені ставало тепло, я брала телефон і гортала наші фотки, як ми дуріли і фотографували один одного. Я не думала про те, що сталося, а тільки згадувала хороше і цим жила. Адже я не маю нервувати. Але серце щемило.

- Ліза!

- Колю!

– Ось так зустріч. Ти ж ніби в Англії.

- Ооо, коли це було.

- Ти тут живеш?

- Тимчасово.