Читати книгу - "Матінка Макрина"

Він міг так писати досхочу. Коли повернувся Кайсевич, коли дізнався про все, то одразу ж послав листа до Губе, настоятеля паризького дому, з вимогою усунути Семененка від усіх справ і будь-які контакти із сестрою Юлею йому заборонити. Для поради та молитви ми маємо під боком святу, — втішали вони один одного. Коли ж паризькі брати почали домагатися, аби справу як слід і без поспіху з’ясувати, їм відписали, — не приховую, що за моєю порадою, — що вони повинні з ним розійтись і найкраще пошукати йому інший орден, можливо, бенедиктинський, куди його колись вабило.

А він розійшовся, навідліг мене вдарив — почав Семененко, скажений пес, до французьких газет слати листи, мовляв, до моїх історій він має великі застереження, ба більше, у папського нунція намагався дещо випросити. Марно. Хотів відстояти своє добре ім’я в суді, але брати вибили йому це з голови, бо цим він тільки засмутить мирян.

Я зробила його прокаженим, якого кожен тримає на відстані.

Мені, щоправда, не вдалося аж настільки вплинути на Кайсевича, щоб він його зовсім зі змартвихвстанців вигнав, але не допустила, щоби йому дозволили подорож до Риму. Нехай вас, отче, від цього Господь береже! — гукнула я на вухо Кайсевичу. — Я сама знаю, наскільки італійці заповзялися на отця Петра, вони б одразу почали звинувачувати його перед Святим Отцем. Він сам не виправдається, а вас згубить. А у Святого Отця хтось уже вам ставить дрючки в колеса. Я маю певні докази цього, так що не знаю, куди рушити, як повернутись, тож тримайте його подалі від Риму. Цим я Семененка геть пригнітила; завжди, як і всі вони, хворобливий, він зовсім на здоров’ї підупав: кашляв ночами, пітнів, змарнів, думки йому плутались, якось дивно рухався та мав неприродні емоційні переживання. Братам він постійно закидав, що вони облаштували трапезну над каплицею, хоч він хотів зробити каплицю на другому поверсі; а тому трапезною він пересувався обережно, як по яєчній шкаралупі, ледь наважуючись ступити крок, пам’ятаючи про Святі Дари під підлогою, а під час богослужіння від кожного стукоту він робиться розсіяним. Він влаштовував сцени, дорікав іншим, що вони ніколи не любили Господа Ісуса Христа, якщо так не дбають про тишу в каплиці. Авжеж, він не міг витримати тупотіння, а інші не могли витримати його! Врешті-решт, лікарі рекомендували йому поїхати на південь Франції, а потім, коли йому майже настав кінець, сильно пригніченому страхом смерті, — аж до Африки, на місію. На жаль, мучеником він не став, але не міг уже вкусити ні мене, ні панотчика.

Розділ XV

На іншому березі Двіни вже стояв московський офіцер — молодий, елегантний, з підстриженими вусиками, натягнутий, мов струна, а до його послуг — цілий загін єгерів; саме під його оруду віддав нас Вєрьовкін і сам, шилом патоки вхопивши, повернувся. А нас погнали, як у наших попередніх маршах: кожну пару розділяли пари схрещених багнетів, вістер яких важко було тими довгими днями уникнути, особливо тим сестрам, що під час Полоцької трагедії втратили зір. Отак гнані й покалічені, ми йшли десять чи, може, дванадцять днів, не пам’ятаю, бо від утоми ми зовсім з ліку збились, поки не пригнали нас до Мяделя — містечка в Мінській губернії, яке колись належало Гримніцьким і славилося чудотворною іконою святого Юстина та великими ярмарками, але на той час уже зруйнованого й заселеного лиш одними євреями.

Місце було похмуре, збудоване в повній глушині, точене туманами, що залягали в сосновому лісі, з однією церквою, як упирем; якби не бляшані, крижані бані, можна було би сказати, що це тюрма, а не монастир. Страх бував сильнішим від болю: щоночі розбої, приходили то євреї, то маркітанти[88], бувало, що в шибах темно, у келіях холодно, а тут до утрені, як на пожежу, дзвонять, тільки скляні грудки дзвенять в олові й олов’яні кулі стукають, як полози саней по брилах; залягає тиша й десь далеко, на полях, чути страшні зойки, і до ранку вже думаєш, що там лише скривавлений пограбований труп лежить.

Це були залишки монастиря, відібраного в кармелітів, вигнаних на чотири вітри; туди, де колись жили й молилися святобливі отці, тепер привели монашок, однаково сварливих, ницих і схильних до пияцтва, як і деінде; владу над ними здійснював протопоп Даніла Скрипін, якому відтоді й ми мали підкорятися.

Ледве ми ступили на подвір’я, вибігли монашки з келій і трапезної, а товстун Скрипін котився за ними слідом, ледве встигаючи, — і заходилися висловлювати своє здивування: Здається, їх недостатньо мучили! Вони такі товсті, такі задбані, ця з другим підборіддям, а та яка огрядна, неспростовний доказ, що Вєрьовкін занадто добрий був до вас! Слава Богу, вже є в нас слуги, є в нас слуги! Одна огидніша за другу: та з лишаєм на обличчі, та вся покручена, ще інша горбата; всі з похмурими мінами, немовби все життя в собі тільки злість і заздрість плекали; але, побачивши нас, вони почали аж плескати від радості. Вже є в нас слуги, — повторювали, — вже є в нас слуги! А тому нас одразу ж прибрали до рук, особливо до найбруднішої роботи, якою монашки, всі як одна селянські дочки і простачки, чомусь гордували, тож гнали на неї нас, дівчат із найкращих шляхетських домів усієї Литви! Але коли пліч-о-пліч з нами Христос працював, коли біля мого боку, з якого мені в Полоцьку клапоть м’яса вирвали, був цей святий бік, він яснів, пробитий списом, то й найпаскудніші заняття здавалися нам солодкими.

Мене з трьома сестричками послали до пральні, де я цілими днями стояла над цебрами з окропом і прала білизну, а потім розвішувала її на шнурках, натягнутих у монастирському садку, між черешнями та горіхами, а вже починалося літо, тож на черешнях шпаки та дрозди, і в цьому я зуміла знайти радість. Однак уже на третій день помітила, що, коли в садок не зайду, аби повісити білизну й повернутися по наступне цебро, вже однієї, двох, чотирьох штук