Читати книгу - "Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес"

Я співчутливо кивнув. Мета арт-терапії полягає в тому, щоб пацієнти малювали і, що важливіше, говорили про свої роботи, пов’язуючи їх зі своїм емоційним станом. Це чудовий спосіб буквально виразити їхню підсвідомість на папері, де про неї можна подумати і поговорити. Зазвичай усе зводиться до індивідуальної майстерності психотерапевта. Рут казала, що дуже невелика кількість психотерапевтів мають навички чи інтуїцію, більшість з них просто коновали. На мою думку, Ровена була саме коновалом. Було очевидно, що вона ображена на Алісію. Я щосили намагався зберігати спокій.

— Можливо, це боляче для неї.

— Боляче?

— Ну, нелегко художниці з її можливостями сидіти й малювати з іншими пацієнтами.

— Чому? Бо вона вище за це? Я бачила її роботи. Взагалі не можу їх високо оцінити. — Вона прицмокнула, немовби скуштувала щось несмачне.

Ось чому Ровена не любила Алісію — вона заздрила їй.

— Таке кожен може намалювати, — промовила жінка. — Зобразити когось реалістично не важко — важче мати точку зору про це.

Я не хотів дискутувати з приводу робіт Алісії.

— То ви кажете, що зітхнете з полегшенням, якщо я у вас її заберу?

Ровена подивилася на мене гострим поглядом.

— Можете забрати її.

— Спасибі. Я вдячний вам за це.

Ровена презирливо фиркнула.

— Вам потрібно буде знайти матеріали. Мій бюджет не передбачає олійних фарб.

25

— Я маю зізнатися.

Алісія не дивилася на мене. Я продовжив, обережно стежачи за нею:

— Цими днями я випадково проходив повз твою стару галерею, коли був у Сохо. Тож я зайшов. Директор люб’язно показав мені деякі твої картини. Він твій давній друг? Жан-Фелікс Мартін?

Я чекав на відповідь. Її не було.

— Сподіваюся, ти не думаєш, що це було втручанням у твоє особисте життя. Можливо, я мав спочатку порадитися з тобою. Сподіваюся, ти не маєш нічого проти.

Жодної відповіді.

— Я переглянув кілька картин, яких раніше не бачив. Та, з твоєю мамою… І ще одна, з твоєю тіткою, Лідією Роуз.

Алісія повільно підвела голову і подивилася на мене. У її очах був якийсь вираз, що його раніше я не бачив. Я не міг точно визначити. Це було… здивування?

— Навіть попри мій безперечний інтерес як твого психо­терапевта, я особисто вважаю твої картини неймовірними. Вони вражають.

Алісія опустила очі. Вона втрачала цікавість. Я швидко і завзято продовжив:

— Мене вразило кілька речей. На картині автомобільної аварії з твоєю матір’ю чогось бракує… Тебе. Ти не намалювала себе в машині, хоча була там.

Реакція відсутня.

— Я подумав, чи не означає це, що ти думаєш про нещастя лише як про мамину трагедію? Тому що вона померла? Але насправді в тій машині також була маленька дівчинка. Дівчинка, яка, я підозрюю, так ніколи й не змирилась і не відчула повною мірою втрату.

Алісія поворухнула головою. Вона подивилася на мене. У її погляді був виклик. Я щось зачепив, тож продовжив:

— Я запитав Жана-Фелікса про твій автопортрет, про «Алексту». Про його значення. І він порадив мені звернути увагу ось на це.

Я дістав примірник трагедії, «Алкести», і підштовхнув його на інший бік столу. Алісія зиркнула на книжку.

— «Чому ж вона все мовчки, мов німа, стоїть?» — це питає Адмет. І я питаю тебе те саме, Алісіє. Що такого ти не можеш сказати? Чому ти все мовчиш?

Алісія заплющила очі, щоб я зник. Розмова скінчилася. Я подивився на годинник на стіні позаду неї. Сеанс уже доходив кінця. Лишилося кілька хвилин.

Досі я зберігав свій козир. А тепер знервовано дістав його. Сподіваюся, це було непомітно.

— Жан-Фелікс запропонував дещо. Я подумав, що це хороша пропозиція. Він думає, що тобі слід дозволити малювати… Ти б хотіла цього? Ми можемо надати тобі особистий простір з полотнами, пензлями і фарбами.

Алісія кліпнула. Її очі розплющилася. У них наче загорівся вогник. Це були широко розплющені й невинні очі дитини, вільної від знущань і підозр. Відчувалося, що колір повертався до її обличчя. Раптом вона здалася