Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"

— Спасибі, сестричко, — розсміявся Ярема. — Від цього мені справді полегшало.

— Хоч я й не мріяла про весілля, але точно не дозволю, аби хтось тут сумував. Тому годі штани просиджувати, — повернулася Катря, яку він добре знав. — Запроси вже наречену до танцю!

Він елегантно подав руку і вона так само елегантно її прийняла. Василь помітив їх і віртуозно перейшов від веселої мелодії до ліричної. Обурений Гнат вирячив було очі, але уздрів сестру з Яремою та лише закрутив розпатланий оселедець навколо вуха.

— Дивись, аби ясновельможний у тебе дружину не вкрав, — кинув він Северинові.

— Та вона сама кого хочеш украде, — відповів той.

Випнутий животик Катрі нагадував скляну колбу з нітрогліцерином. Попри кремезну статуру Ярема танцював обережно. Цієї миті він був безмежно вдячний мамуньо за уроки танців, які в дитинстві щиро ненавидів.

— Малюче, — спитала вона. — Чи буде нова війна?

— Якщо війни немає, то вона буде. Питання лише в тому, коли, — відповів Ярема.

Танець скінчився, Катря легко провела долонею по животу.

— Ти пиши мені, якщо схочеш. Не така я вже й дика, еге ж?

Шляхтич у відповідь поклонився.

Цієї миті він був ладен віддати все золото роду Ярових, аби опинитися на місці Северина Чорнововка.

***

Він знову мав когось убити.

Северин не знав імен — вони дарували жертвам особистості, це було зайвим. Він не рахував, бо вважав відлік убитих мерзотним. Він вивчав плани житла, досліджував місцину довкола, чекав третьої ночі та вирушав, аби за кілька годин усе забути.

Того разу забути не вдалося.

Чорний камінь, укритий сірим пилом, неторканим віками. Його кроки, перші кроки живої істоти за багато століть, залишають глибокі сліди. Кожен крок треба рахувати. Кров на повіках допомагає бачити обриси рідного світу, але кроки все одно потрібно рахувати. Стрибок.

Невеличкий тихий будинок. Дивно, що жертва живе у цьому гніздечку — зазвичай Северин навідувався до маєтків, забитих по горище військовими. А тут було затишно, пахло здобою... Кроки потопали у килимах. Він підійшов до опочивальні, прислухався та принюхався.

Чоловік, спить. Поруч... жінка? Ні, дівчинка. Напевно, донька.

Диявол! Його не попереджали про доньку. Мала, напевно, побачила лихий сон, покинула своє ліжко і прийшла до татка...

Сіроманець дістав ножа та прослизнув у кімнату. Треба зробити все блискавично.

Велике сімейне ліжко, широкоплечий бородань у синій піжамі дихає тихо, повільно та глибоко. Поруч, під боком, завмерла білява дівчинка у нічній сорочці. Інколи його жертви спали з коханками чи дружинами, і це було значно легше...

Дівчинка розплющила очі та подивилася просто на нього.

Северин не вдягав масок. Не замислюючись, він посміхнувся, підніс пальця до рота та підморгнув. Мовляв, нехай це залишиться нашим маленьким секретом.

Серце шаленіло, тіло за мить укрилося потом. Зараз вона закричить — будь-яка дитина злякалася б незнайомця вночі біля ліжка — і доведеться вбити батька на її очах.

Але дівчинка посміхнулася та кивнула. Приклала пальчика до губок, розвернулася спиною, притулилася чоловікові лобом у бік та знову засопіла. Северин не ворушився незліченно довгі хвилини, не йняв віри, що це спрацювало.

Втекти? Так, він міг. Осавулі довелося б проковтнути цю невдачу. Але якщо він не зробить цього... Северин не знав, хто цей бородань — генерал, політик, учений, шпигун: ким би він не був, війна триватиме далі. Загине більше людей. І... Чорнововк уже не шукав собі виправдань, просто зробив крок, замахнувся та вдарив.

Вона, напевно, прокинеться від його судом, або від темної гарячої вологи. Здивується, що воно таке, побачить, звідки тече, почне торсати батька та кликати його, а потім закричить... Спогад про цю ніч переслідуватиме її до кінця життя.

І його також.

Чи це його призначення — вбивати татусів?

Северин розплющив очі. Безліч разів він бачив цей сон до стосунків із Ліною, та жодного разу не міг прокинутися раніше, ніж ударить лезо... Написана кров'ю сторінка, яку не видерти і не викреслити. Вперше він став проклятим у ніч срібної клямри, а вдруге — тієї безіменної ночі.

Палець правиці стискала обручка. Поруч спала Катря. Він обережно прибрав пасмо з її обличчя та прикрив ковдрою оголене плече. Ледь провів долонею по животику.

Пізньої ночі їх всадовили на прикрашений квітами віз, що домчав сонними вулицями Буди до «Чорта і ведмедя», де на молодят чекали найкращі покої корчми, великодушно віддані Яремою для святкової оказії. Решта залишилася гуляти: Василь і Гнат добряче набралися та виспівували сороміцьких пісень, Савка гомонів із Пилипом, а Ярема приймав поодиноких випадкових гостей, які цікавилися, що то за свято поблизу дуба Мамая, та, отримавши відповідь, підіймали чарки за щастя молодих.

У кімнаті чомусь сильно пахло їжею. У пошуках запаху Северин підійшов до вікна: над містом займався світанок. Звідси відкривався чудовий краєвид — недарма Малюк обрав ці апартаменти. Характерник протер очі, повернувся у ліжко, полежав, але сон більше не йшов. Він рушив до купи безладно скинутої вночі одежі та почав одягатися.

— Якщо ти вирішив перевірити сорочку на червець, то змушена розчарувати: моя калина вже давно втрачена, — повідомили з ліжка. — Хоча кому це знати, як не тобі.

— Доброго ранку.

Катря позіхнула й потерла очі.

— Ти уві сні зубами скрегочеш, — зауважив Северин, застібаючи клямри на чересі. — Раніше за тобою такого не помічалося, люба дружино.

Попри виразний наголос на останні два слова очікуваного ефекту не сталося: Катря пропустила звернення повз вуха.

— Коли всередині зростає нова людина, то навіть уві сні хочеться жерти, любий чоловіче.

Ні, не пропустила.

— Важка жіноча доля. На бенкеті ти з'їла вдвічі більше за мене, — погодився Северин. — Мабуть, хлопець росте... Чи дівчина? Знаєш, хто буде?

Клямри сяяли, мов новенькі — добряче начистив перед святом, а доти й забув, коли востаннє їх торкався.

— Звідкіля мені знати?

— Кажуть, нібито жінки відчувають такі речі.

— Кажуть, нібито вагітних не варто дратувати, — буркнула Катря. — Я відчуваю хіба що бажання вбивати. Гадки не маю, хто там сидить. Хлопець, дівчина, двійня, трійня...

— Трійня!

Така можливість йому й на думку не спадала.

— Цілком імовірно, — знизала плечима Катря та взялася було за гребінець, але одразу відкинула його. — Ну от і маєш, тільки заговорили про їжу,